107 бригада ТРО наразі працює на одному з напрямків Донеччини. Тут більшість не читає новин, та не чула про "перемовини", бо триває війна і на інше немає часу.
Зустрів на Донеччині мене сніг, холод та військові, з якими я і працювала декілька днів. Першою почутою звісткою в день мого приїзду була сумна новина. Один загинув, декілька поранено. Тоді я ще не знала, хто саме. Але наступного дня, коли я поїхала працювати до медиків, я дізналася, що вчорашня втрата була у них. Дрон підірвав евакуаційне авто.
Намагаєшся звикнути, але воно все одно на душі шкребе
"Медики вважаються стратегічним об'єктом, інколи вбити нас — це приоритетніше, ніж підірвати танк", — розповідає мені Валерій.
Валерій — водій-санітар, в армії він з початку повномасштабного вторгнення. Робота Валерія це забрати пораненого з поля боя, оказати допомогу, та вижити самому.
"Головна наша мета — це встигнути довести важкопораненого до стабпункту. Зазвичай, коли військовий отримав поранення на позиції, він сам, або побратими накладають йому турнікет та виводять з полю бою до точки, з якої ми маємо його забрати. Ми приїжджаємо на місце, надаємо першу медичну допомогу та евакуюємо пораненого до стабпункту, або до точки збору", — розповідає Валерій.
Точка збору, це місце, де збирають не важких поранених, яких потім відвозять до стабпункту.
В більшості випадків поранених намагаються як найшвидше евакуювати, але коли через обстріли немає такої можливості, то стабілізувати.
Медик, який загинув, був другом Валерія. Але про це парамедик розповідає неохоче.
"Мій перший “двохсотий” був мій сусід. Я з дитинства з ним виріс. Я на четвертому поверсі а він на першому. І я його забирав. Навіть не всього, а лише половину. Другу не знайшли. Я не знаю, як про це розповідати. Якось намагаєшся звикнути. Але воно все одно на душі шкребе", — каже військовий.
“Мені страшно, я не хочу помирати”
Працює медбригада зазвичай чотири доби через дві. Чотири працює, дві відпочиває. Якщо пощастить, то дві через дві.
"Людей не вистачає. Коли чергуємо спимо по черзі, я, зазвичай, сплю меньше, намагаюсь дати змогу трохи відпочити своїй напарниці", — каже парамедик.
Напарниця Валерія — медик Ганна. Дівчина має доньку шість років, але знаходиться не з нею, а з побратимами.
"Я завжди хотіла бути корисною, спочатку працювала реабілітологом в шпиталі, потім пішла до армії", — розповідає Ганна.
На питання, що найважливіше в її роботі, сміється та відповідає, що утримати каску на голові, коли тікаєш від обстрілів. Медкиня намагається жартувати, але коли мова заходить про поранених, — дівчині не до жартів.
"Найчастіше, що чуєш від поранених, це "мені страшно, я не хочу помирати". То тільки в кіно людям не страшно, а в житті, зазвичай, наповнені жахом очі, та прохання допомогти. Побратими також бувають налякані. Це зрозуміло. Коли перед очима розриває друга, важко не розгубитися. Часто хлопці в стані шоку бігають, метушаться та заважають. Іноді доводиться й рявкнути", — розповідає медкиня.
“Хочеться і додому повернутися, і живим лишитися”
Заважає працювати і мороз, який тут дуже сильний. Від холоду мерзне техніка, пальці, а головне — пораненні. Допомогає зігріти пораненого електроковдра, якщо вона є. Або дуже прогріта автівка, помити яку також є проблемою.
Пікап весь в крові, коли намагаєшся відмити — вона замерзає. А знайти теплу воду та тепле приміщення не завжди є можливість.
З теплими приміщеннями тут взагалі проблема, навіть на пункті, де медики цілодобово чекають свого виклику — неможливо зняти куртку. І витримати так треба дві, або й чотири доби.
Добиває ще й емоційна напруга. Важко звикнути до смертей.
"Ми багато говоримо між собою, підтримуємо один одного. Часто буває, що в вихідний серед ночі дзвонить телефон. І ти відразу розумієш, що це колега повернувся з виїзду. І можливо — не успішного", — розповідає Ганна.
Важливу роль в емоційній підтримці грає родина.
"Жінка підтримує дуже сильно, сім'я важливу роль грає. Хочеться і додому повернутися, і живим лишитися", — додає Валерій.
Ще одним етапом праці мед. бригади є страховка. Коли бойовий розрахунок виїжджає на якусь складну задачу, разом з ним виїжджає і бригада медиків. Поки військові працюють — медики чекають поряд.
На один з таких виїздів з медиками поїхала і я. Виїхали ми вже в темряві. На точці ми зустрілись з бійцями. Обговорили деталі роботи, бійці поїхали працювати, а ми — чекати.
З нами в автівці сидів головний операції. Періодично працювала рація. Всі нервували.
Окрім мене, бо я не дуже розуміла, що відбувається. Через деякий час пропав зв'язок з бійцями.
"Мабуть, глушить РЕБ", — сказав головний.
Він дуже помітно хвилювався. Рація вже кричала. Десь через півгодини військові вийшли на зв'язок. На цей раз обійшлось без поранених.
“Найкраща зміна — це зміна без викликів”, — каже Валерій.
Кожного разу, виходячи на чергування, медики сподіваються, що сьогодні буде без… Без викликів, без поранених.
