Харківщина зустріла нас холодною погодою, але теплою зустріччю з військовими. Хлопці нас годували, показували умови своєї праці та оберігали. В прифронтові міста Харківщини ми поїхали з розвідниками. Перед поїздкою нас зустріли двоє тридцятирічних хлопців та п'ятидесятирічний чоловік. Останній виявився діючим депутатом. З нашого діалогу його напарники вперше почули, що чоловік депутат.
"До арміі я пішов добровільно, бо втомився ховати хлопців по 25-30 років. Молоді гинуть кожного дня, а я тут сиджу. Не витримав та й пішов", — пояснює депутат.
В дорозі до першого села Білий Колодязь ми багато жартуємо. Хлопці нас сварять за недостатню екіпіровку, жартують, що тепер доведеться одружуватись.
Я їх підгодовую, але й самім інколи їсти немає чого
В селищі Білий Колодязь раніше проживало 7 000 людей, наразі лишилось біля 700. Життя тут, наче на обриві. Немає ані світла, ані газу, ані інтернету. Лікарні, аптеки — все це давно в минулому. Немає поліції, пожежних, а головне — немає роботи.
Заводи, на яких працювали місцеві, стоять в руїнах. Тут постійно літають КАБи, ракети та шахеди. На все село працює два магазини. До одного з них вирушили і ми, щоб поспілкуватися з місцевими. Попали ми на видачу пенсії, отже покупців було багато. Балакали вони охоче, але фотографуватися не дуже хотіли.
"Та куди виїжджати, пенсія мала, тут хоч хата своя, є де жити. Діти виїхали, але самі в приймах, по чужим хатам живуть. Живемо за пенсію, та гуманітарку нам возять", — розповідає місцянка Галина.
Додає, що крупи, мука та сахар добрі, а ось консерви, навіть собаки не їдять.
"Ти зараз дотрендишся, що і такі возити не будуть", — зупиняє іі продавець та власник магазину. Каже, що працює кожного дня. Без світла та під обстрілами.
Покупці це підтверджують. Кажуть, що навіть коли ракета поруч прилетіла — магазин не зачинився. Тут, посеред руїн, живе незламна віра в звичайні буденні справи, в життя попри все.
Рухаємося далі. Знімаємо знищені будинки, балакаємо з місцевими. Зустрічаємо компанію чоловіків, яки розповідають жахливу історію, як вони потрапили під обстріл бомбами.
"Там людей без голів витягали. Так страшно було. Я потім повернувся додому і всю ніч молився", — каже пенсіонер.
Далі нас зустрічає жіночка, яка просить допомогти з безпритульними тваринами.
"Їх тут дуже багато. Люди повиїжджали. Покидали собак та котів. Я їх підгодовую іноді, але часто і самім їсти нема чого", — жаліється жінка.
Сняться еротичні сни
Дорога нас веде далі, до малих сіл Захарівка, Іванівка та Варварівка, де залишилося всього по 50 мешканців. В дорозі наші розвідники розповідають, як нещодавно перевозили тут колегу з Франції.
"Почався обстріл, я починаю дуже швидко їхати. Француз відкриває вікно та починає блювати на ходу. Чи то від страху, чи то від швидкості. Але блює і кричить: "Ти тільки не зупиняйся". Я їду, але ж цікаво, як він там. Гляну в дзеркало — блює. Знов гляну — знов блює. Аж самому погано стало", — розповідає водій.
Живуть в селах теж в більшості пенсіонери. Як вони самі розповідають, харчуються з того, що втратили на городі. Дехто тримає качок та курей. Зустріли ми й місцевого фермера. Чоловіка звати Віталій.
"Мої поля наразі в окупації. Шкода так. Засадив, виростив. І все забрали. Тут куму допомагаю. Вирощуємо соняшник та кукурудзу. Невеликий заробіток став. Логістика подорожчала, солярка. Але все ж таки своє. Сподіваюсь, хоч це не окупують", — розповідає Віталій.
Сіяти та вивозити доводиться і під обстрілами. Але люди ризикують, щоб хоч щось заробити.
Як кажуть місцеві, тут навіть молоковоз проїжджає. Не часто, але інколи збирає молоко. Тут також немає ні світла ні зв’язку. На три села працює один магазин. Школи та аптеки поруйновані.
Поки я знімаю руїни і спілкуюся з людьми, моя колега розповідає військовим, як правильно молитись Північним Богам, які, за повір’ям, мають захищати воїнів. Розвідники слухають уважно, а потім усміхаються і зізнаються: "Сняться і жахи, але здебільшого — еротичні сни." В цих словах — теплий і водночас сумний гумор, як відгомін бажання жити, відчувати та любити.
Повертаючись назад
Повертаючись до місця де ми спали, ми знову заїхали до Білого Колодязя. Один з розвідників підібрав покинути кішку Муру. Нажаль, всіх покинутих тварин хлопці забрати не можуть, але пообіцяли якось допомогти.
Не дивлячись на все пережите, наші військові залишаються людьми і намагаються допомогти і людям, і тваринам.
Що правда, обіцянку одружитись — так і не дотримали.
