Це відверта розмова про шлях воїна, страх і силу, про те, як залишатись людиною там, де панує війна. Це сповідь не просто з військовим, а з людиною, для якої Україна — не слово, а сенс життя.

Він із роду, де честь передавалася з кров’ю, а волю — несли в серці. Михайло Омельченко — старшина 252 батальйону ветеранів морської піхоти «Штурм» — народився в Донецькій області, у місті Волноваха. Сьогодні йому 45, і за плечима не просто досвід — а тиша, в якій формується справжній воїн.

З 2000 року Михайло живе в Києві. Але коли над Україною нависла тінь повномасштабної війни, він не залишився в тилу. Без сумнівів, вагань чи пафосу — став до лав захисників з перших годин вторгнення вступивши в ТРО, потім Азов і зараз служить у батальйоні «Штурм». Його шлях — це не лише військова служба, це глибока внутрішня робота: над собою, над болем, над тим, як залишитися людиною там, де людяність щодня випробовується на міцність.

Він міг обрати будь-який підрозділ. Але поклик був чітким і глибоким, наче вітер перед бурею. Для Михайла батальйон «Штурм» — не просто підрозділ, а місце сили. Тут зійшлися три стихії: вогонь — як рішучість у бою, вода — як гнучкість і рух морської піхоти, земля — як опора, за яку тримаються до останнього. Це — три стихії, в яких загартовується воїн. Його вибір був не про форму чи команду — це був поклик. «Штурм» став продовженням внутрішнього духу: прямого, міцного, незламного.

Сила і страх: коли бій починається всередині

«Бій починається не тоді, коли гримить зброя. Бій починається всередині,— каже Михайло. І ця тиша перед внутрішнім боєм іноді страшніша за найгучніший артилерійський залп».

У Бахмуті, Ізюмі, на суміжних напрямках — де земля давно перестала пахнути життям — страх був не абстрактним. Він мав обличчя. Мертвого обличчя. Без ліку. Лежали тіла — наші, їхні, без імен, без шансу на людське прощання. І думка, яка прорізає свідомість, — що ці люди, можливо, ніколи не будуть поховані як годиться.

А ще — ті, хто залишився. Ледь живі, морально зламані, з поглядом, що вже не бачить цього світу. Люди, що з’їхали з глузду, втративши себе на тлі втрат довкола.

Та найболючіше — діти. Ті, що вибігали назустріч колоні. Маленькі долоні, які хапалися за шеврони, наче це був оберіг. Їхні очі — дитячі, але погляд вже без наївності  — таке не забувається. Вони пробивають броню серця навіть у того, хто тримає автомат щодня.

«Так, було страшно, — визнає Михайло. — Але справжній страх — це зрадити себе. Не пройти цей шлях. Не захистити тих, хто чекає. Саме це і робить нас сильними».

Молитва після бою: між темрявою і світлом

Для Михайла сила духу — це така ж зброя, як автомат. А часом — і сильніша. Бо автомат може заклинити, а дух — якщо не зламався — продовжує битися навіть тоді, коли руки вже не слухаються.

Перед боєм — внутрішня тиша. У цій тиші Михайло звертався не до Бога. «Я говорив із Сатаною, — каже він чесно. — Бо на війні доводиться робити те, що не по-людськи. Вбивати. А це завжди залишає слід».

Та після бою — зовсім інше. Якщо залишався живим, якщо вдалося пройти пекло — він шепотів: «Отче наш...». Для нього, молитва була, як очищення. Не для того, щоб стерти провину, а щоб нагадати собі: ти ще живий. Ти ще людина. І ти маєш далі йти.

«Ми, українці, — каже він, — дуже винахідливі. Ми вміємо виживати там, де інші гинуть. Але справжнє питання — як не просто вижити, а залишитись собою». 

Побратимство, якого не зламати

У морпіхів є свій неписаний закон: «За побратима — до кінця». Це не просто слова — це код крові. І навіть ті, кого раніше суспільство відкинуло, на війні доводять: найсильніші народжуються не з ідеальних біографій, а з вибору — стати пліч о пліч  і бути поруч.

Михайло розповідає історію, яка вразила його до глибини душі. Солдати, які до повномасштабного вторгнення сиділи в місцях позбавлення волі, на фронті стали взірцем побратимства. Вони жодного разу не залишили «двохсотих», навіть під шквальним вогнем. Бо, як казали, «якщо залишиш свого — більше ніколи не зможеш дивитися в очі живим».

Одного разу під Курщиною зник зв’язок з літнім бійцем із непростим минулим. Всі були певні — загинув. Та через кілька годин він вийшов у радіоефір. Живий. В оточенні. І... керував вогнем, вказував координати, завдяки яким наші змогли знищити ворожу позицію.

«Це був ризик життя. Але він наполягав: стріляйте, не зволікайте — інакше всім буде гірше. Це був бій, у якому він не просто вижив — він врятував інших».

Михайло порівнює цей випадок із легендами про Мішу Япончика — коли навіть у темні часи честь і вірність були дорожчі за власне життя. «Під час війни, — каже він, — українці наче скидають стару шкіру. Немає статусу, минулого, освіти. Є тільки обладунки спільної мети».

І саме це — серце батальйону «Штурм». Тут кожен — ланка цілого, і кожен — професіонал, який знає свою ділянку бою до дрібниць. У складі — ветерани Афганістану, Чечні, Азову. Батальйон із перших днів формувався добровольцями, і вже за перші п’ять місяців війни показали силу духу, єдність та злагодженість. Перше завдання на Донбасі з мінімальними втратами сколихнули навіть професійних військових.

Саме після цього про «Штурм» заговорили з повагою. Бо вони не просто стояли — вони витримали, і продовжують воювати без пауз, на найгарячіших напрямках.

На їхньому прапорі написано просто: «Вірні назавжди». І це — не гасло. Це родове, бойове, людське: бути вірним своїм — до останнього. Це не просто побратими. Це сім’я.

Як зробити цей крок

«Ти можеш сховатися. Але це не зупинить війну, — каже Михайло. Справжня сила з’являється тоді, коли приходить розуміння: вибору немає. Є відповідальність. І якщо не ти — то хто?».

Стійкість починається не з наказу. Вона народжується з усвідомлення, що зло не зникне, якщо його ігнорувати. Його можна лише зупинити — дією, кроком, позицією. «Ми не починали цю війну, але ми — ті, хто її зупинить», — говорить Михайло. Для нього це не просто війна за територію — це битва за право бути собою та вільним, жити на своїй землі без страху, без окупанта, без диктату.

«Ми з козацького роду. В нас у крові — стояти до кінця, коли земля під ногами горить. Історія повторюється, та дух українців завжди один — єднатися, коли важко, і бити ворога, коли треба», — додав Михайло.

У «Штурмі» це особливо відчувається. Тут ніхто не питає, звідки ти, яка в тебе освіта чи минуле. Всі — в одному строю. Всі — за одну Україну.

Людяність крізь вибухи

«Навіть там, де кулі й вибухи, народжується світло...». Цей момент Михайло пам’ятає особливо. До підрозділу прийшли молоді хлопці — розбещені, зухвалі, заражені «тіктоковою бравадою». Вони грали у війну, знімали веселі відео, хизувалися амуніцією. Але Бахмут швидко стер із них все зайве.

Після першого бойового завдання ці ж хлопці несли на руках двох літніх жінок, останніх мешканок району, що ще дихали після місяців під землею.Обидві — вчительки. Сім місяців у підвалі, без світла, без зв’язку, без надії. Це була мить внутрішнього перелому. Зникли понти. Зник сміх заради лайків. З’явилася тиша. І в цій тиші — розуміння, за що і за ради кого ми тут.

«Тоді хлопці просили жінок довіряти їм. З повагою, щоб не налякати. Заспокоювали перш ніж вивезти. Бажання подарувати їм світло — хоча б на кілька хвилин читалося в їх очах», — розповідає Михайло. Коли жінок врятували, і виділили у Краматорську житло на 9 поверсі, хлопці на власних спинах винесли її вмовляючи не боятися. 

Та навіть у цьому болі залишалося те, що рятує душу — почуття гумору.Історій, де сміх рятував психіку, — десятки. «Гумор — як бронежилет для серця. Він не зупиняє кулю, але не дає їй потрапити в душу. Бути Людиною на війні — це вибір, який треба робити щодня. Не давати злу перетворити тебе на себе. І тримає нас у цьому — ці маленькі миті людяності. І… сміх. Бо він — доказ, що ми ще живі», — каже Михайло.

Слово до нації: від серця до серця

Для Михайла Омельченка слово «Україна» — не гасло і не географія.Це дім. Це його все. Ніякої поетики, а просто — так, як кажуть ті, хто готові померти за це «все».

«Я хочу залишити після себе не лише слід у строю, — говорить він. — А щось більше. Щоб ті, хто прийдуть після нас, уже не бачили того, що бачив я. Щоб не було в очах дітей німого крику: поверніть мені дитинство… залиште мені право мріяти».

Це найстрашніший спогад — Ізюм. Малий хлопець із поглядом, що кричав беззвучно. Погляд, який Михайло досі носить у собі. І саме тому продовжує битися.

«Поки триває війна — наші мрії стоять на паузі. Але найбільша з них — щоб діти мали майбутнє. Щоб Україна була країною, в якій хочеться жити, а не виживати. І для мене це — більше, ніж місія. Це любов», — каже він.

Михайло звертається до кожного українця: «Ця війна — не про ненависть до ворога. Вона про любов до свого. Бережіть одне одного. І не забувайте, заради чого ми стоїмо».