Як почалась твоя військова кар’єра?

Я пішов до арміі не в лютому, а в березні, закінчував навчання. Я пам’ятаю, як дивився відео, як люди готують “коктейлі Молотова”, як роздають зброю з автівок, які черги до ТЦК. І з іншого боку я бачив, що роблять росіяни. І вже не міг терпіти, хотілось швидше закінчити навчання та внести свій вклад в звільнення нашої країни. Спочатку я пішов в 10 гірсько-штурмову бригаду “Едельвейс”. Перші бої ми зустріли в Київській області, потім перейшли на Чернігівську. Потім тиждень відпочили і нас направили на Харківській напрямок. На Харківщині я отримав поранення: обидві ноги та рука. Потім шпиталь, реабілітація, потім Донеччина: Соледар, Бахмут. І ось зараз Запоріжжя.

Як ти отримав свою першу посаду?

В боях. Командиру роти під час штурму відірвало ногу, і я самостійно прийняв рішення стати командиром роти. На початку війни була дуже мала кількість кадрових офіцерів, тому відповідальність за цю посаду вирішив на себе взяти я. Потім мене призначили заступником командира другого стрілецького батальйону 128 бригади. Зам. командиром батальйону я пробув 11 місяців. Не дивлячись на посаду, я часто виїжджав працювати на позиції. Для мене важливо самому бачити стан справ. Після цього мене було призначено командиром першого стрілецького батальйону 128 бригади. За півтори місяці мого командування ми відбили 35 штурмів. Вчора, ось, знищили “Солнцепьок”. Я дуже пишаюсь цим, бо він нам дуже псував життя.

Що для тебе найважче на посаді?

Найважче приймати рішення, у яких дві сторони медалі: якомога більше знищити противника, або твої втрати. Втрачати свій особовий склад дуже важко. Я гадаю, що для всіх командирів втрата бійців — це найважче. Але я мушу це не показувати, тому що, коли в командира пригнічений стан, в бійців він стає втричі більш пригнічений.

Зараз багато військових втомились від постійних бойових дій, від життя в постійний небезпеці без рідних та близьких. Як ти підтримуєш свої бійців, як мотивуєш їх для подальшого несення служби?

По-перше, це особисте спілкування з кожним військовим, спілкування з командирами нижчої ланки. Організація мінімальної відпустки, пунктів психологічної реабілітації. Важливо, щоб люди, які мають освіту психолога, спілкувались з бійцями після важких, виснажливих бойових дій, після довгого перебування на фронті. Вони мають знайти ключ до душі, щоб боєць розкрився. Мотивую — показуючи результат їх роботи по знищенню противника. Коли бійці бачать відео, як від їх дій противника стає менше, це дуже підбадьорює. По-друге, важливу роль в підтримці кожного військовослужбовця виконує його сім’я. Дуже важливо, коли є близькі, які морально підтримують та чекають вдома.

Багато військових не кажуть своїм родинам, де вони насправді, щоб не турбувалися. Ти кажеш як є, чи також скриваєш?

Коли я йшов на війну, батьки просили ніколи не врати. Вони знають мій характер, та знають, що я ніколи не стану відсиджуватися в тилу. Я сам більш за все ненавиджу брехню — тому завжди кажу правду. Навіть, коли втрачаємо позиції, кажу що нічого, відібємо. Але не обманюю. Через брехню дуже важко на душі, а в мене й так є про що турбуватися.

Який, особисто для тебе, був самий важкий бій?

Це Харківська область, село Цупівка. Ми йшли штурмувати, але вони нас чекали. Біля мене загинув мій побратим. Командира вибило зі строю, мене поранило. Я лежав в стабпункті та бачив, як моїх хлопців заносять вже накритих простинею. Дуже важко було. Я два тижні не міг ні з ким розмовляти. Я пам’ятаю ім’я кожного, хто загинув, хоча і дуже боляче згадувати. А ще страшніше їздити до них на могилу.

Тобі тільки 22 роки, а ти вже командир. Як ти ставишся до чоловіків в 50-60 років, які йдуть до армії?

З великою шаною та повагою. Я воюю з такими чоловіками. В багатьох з них сини загинули, або отримали поранення, а батько продовжує його роботу. Багато з них виходці з АТО. Я бачив таких живчиків в 50+. В мене дуже велика повага до цих людей. Їх задача няньчити онуків, а вони тут, зі мною.

Як би ти міг мотивувати кремезних чоловіків, які ховаються по тилах, в той час, як на війні старики та діти? Вибач, але ти ще дитина, 22 роки. Тобі б зараз закохуватись, гуляти, а ти в штурмах.

Я можу сказати, що мене мотивує. Я не хочу бути поневоленим рабом під окупацією. Я не хочу такої долі своїм близьким. Ми бачили, що коїть противник. Коли я діставав з підвалу маму з двома дітьми і вона плакала кровавими сльозами, бо тиждень не пила води. В мене спрацьовує інстинкт розплати та помсти. Якби кожен чоловік пережив таке, та бачив, як противник знущався над людьми, він би не задав мені питання: за що я маю воювати!

Що тебе більше за все демотивує?

Демотивує більше за все халатність цивільного населення. Люди розслабились. Коли ми вигнали росіян з Києва та Чернігова, люди почали думати, що війна десь там далеко, за бугром. А це не так. Противник дуже сильний і якщо ми не будемо вказувати спротив, вони дійдуть дуже швидко до того ж Хмельницька, Одеси чи Києва. Противник щодня знищує моїх побратимів. Люди сміються, що росіяни їдуть на танку 62-го року, але цей танк вбиває людей. Люди сміються тоді, коли треба молитись.

В 22 році, коли все почалось, Україна була як один організм, одна система. Для всіх була одна спільна трагедія, і ми всі хотіли знищити противника. А зараз трагедія тільки для тих, хто на війні, хто отримав поранення та втратив близьких. А для інших ця війна, як десь за океаном.

Що на твою думку важливіше: психологічний чи фізичний стан бійця?

Звісно, психологічний. Це задача командира — психологічно готувати бійця. На мою думку, десь на 70% психологічний стан важливіше за фізичний. В той час, коли величезний качок може злякатись та дизориєнтуватись, хлопець 60 кг винесе його з полю бою.

Що треба робити з бійцями, в яких під час бойових дій з’явилась паніка?

Евакуювати з поля бою та лікувати. Ступор, апатія та паніка — можуть призвести до великої біди. Тому бійця треба якомога скоріше вивести, та віддати офіцерам-психологам, які виведуть людину з цього стану. На мою думку, поганий психологічний стан бійця — це провина командира. Офіцер має тримати все на контролі. Єдина задача командира будь якого рівня — це зберегти людські життя й нанести противнику якомога більше втрат.

Хто з росіян на твою думку найжорстокіший?

Самі жорстокі, що я бачив, то буряти. Їх населення ще живе в 18 столітті. Вони дивувалися, коли бачили які дома в Києві, як ми живемо. Про мародерство я й не кажу, я знаю, що офіцери противника надають дозвіл військовим мародерити. Це як подарунок. Але жорстокість до цивільного населення, часто йде з власної ініціативи. Вони ніби карають нас за те, що у нас краще життя. Ще дуже жорстокі зеки-вагнеровці. Хоча сам “Вагнер” дуже елітний бойовий підрозділ з великим досвідом. Ми навіть з ними якось тілами обмінювались. Три на три. В той час, коли інші бригади йшли по своїх тілах — “Вагнер” погодився на обмін. Для них тіло свого бійця, як і для нас — важливо.

Чому Горинич?

То мене бійці так прозвали. Вони кажуть, що коли я кричу, червоний стаю та вогонь вивергаю, як дракон. А може тому, що три голови — три життя. Як поранення. Хоча в мене вже п’ять було.