> ## Content Index > Fetch the complete content index at: https://nesterenkomilitary.com/llms.txt > Use this file to discover other available public pages before exploring further. # ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ УХИЛЯНТІВ. Частина третя - URL: https://nesterenkomilitary.com/vsesvitnia-istoriia-ukhiliantiv-chastina-tretia/ - Published: 2026-10-26T17:31:22.000Z - Updated: 2026-10-26T17:31:22.000Z - Author: Дмитро Бакаєв - Tags: Новини та події *Чого ми не знаємо про В'єтнамську війну* 1969 рік. Вечір. Уся Америка припала до екранів телевізорів. CBS News. Спеціальний репортаж. **Draft lottery** — «призовна лотерея», жеребкування. Головне шоу країни. Тут вирішувалося, кому жити, а кому помирати. Але жодних фанфар. Жодних миготливих вогнів, напівголих красунь-танцівниць і глядачів на трибунах. Усе було сіре, похмуре й до біса буденне. Наче не людські долі вирішували, а проводили інвентаризацію канцелярського приладдя. Будь-хто з молодих американців може найближчими місяцями стати трупом. Або героєм. Або і тим, і тим. Зараз вирішиться, чи підеш ти в джунглі В'єтнаму — за місяць чи за рік. Прямий ефір. Джеку вісімнадцять із половиною. Він уже підлягає призову. Але потай сподівається, що відомості про нього, може, ще не дійшли до призовної комісії. Спідлоба дивиться на екран. Перед ним холоне вечеря. Його татусь теж накрутив спагеті на виделку, але так і не з'їв. Так і сидить. Рот напівроззявлений. В одній руці виделка. У другій затиснута пляшка кетчупу. Витріщається на екран. «А ти ж тільки й мрієш мене позбутися, татусю», — думає Джек. Мама перестала гриміти посудом на кухні. З'явилася у дверях і стала слухати. Диктор мовить урочисто й тривожно: — Тут, у штаб-квартирі Системи вибіркової військової служби США у Вашингтоні, проводиться лотерея… Джек неприязно слухає. Ці люди розпоряджаються його життям. На екрані — кімната із завішеними вікнами. Американський прапор. Двоє в костюмах. Один товстий і лисий. Йому під шістдесят. Пердуну такому. Він, схоже, не засмутиться, навіть якщо витягне капсулу з датою власного народження. Воювати беруть молодих. До 25 років. До В'єтнаму можуть відправити прищавого Томмі із сусідньої вулиці. Томмі народився 29 лютого й каже, що святкує день народження не щороку. Жартує: — Може, й цього разу про мій день народження забудуть! Здоровезного Франца Підкидька з автомайстерні взагалі знайшли немовлям на порозі будинку пастора. — Я підкидьок! Коли я народився, взагалі ніхто не знає! — плюється він. — І нічого мене смикати! Мені, може, вже двадцять шість! І призивати мене не можна! А в метриці записали молодшим! Він злиться. Зрозуміло, що упадає за офіціанткою Джоанн, і справа йде до весілля. — Не хочу ганятися по багнюці за вузькоокими, — лаявся він. На екрані стара карга сидить і шкіриться. Зачіска висока. У вухах фінтіфлюшки. За нею — здоровенна дошка, вся розкреслена. Яке число. Який місяць. Вона виразно називає номери. Наче в бінго у будинку для літніх людей грає. Ось чувак із блискучою зачіскою, наче корова язиком прилизала, лізе клешнею в урну. Урна стоїть під столом. Схожа на кошик для паперів. — Б'юся об заклад, там спочатку лежать дати тих, хто не дав хабаря, — бурчить татусь. Для Джека це не просто черга на папері. Близько чверті американських військовослужбовців, які служили у В'єтнамі, були призовниками. На них припало 30,4 відсотка загиблих у боях. Сухопутні частини армії США, де призовники становили значну частину особового складу, несли основний тягар боїв. У їхньому містечку вже цього року ховали двох. Труни не відкривали. На кришках лежали американські прапори. Джек чекав. Диктор назвав дату: сьоме грудня. На екрані поруч з'явилася цифра 12. — Твій номер, — охнула мати. Батько поклав виделку зі спагеті. Джек із тугою подивився на чорніючий за вікном перелісок. За три милі від будинку стояли табором хіпі. — Ми не хочемо брати участі в чужій війні! Вони ходили босоніж, курили марихуану, кохалися, просили гроші в тих, хто проїжджав повз. Вечорами сиділи біля багаття й говорили про мир. Їм було легко. Принаймні так здавалося Джеку. Він подивився на матір. Потім на батька. Потім на екран, де й далі витягали капсули з датами. — Що тепер? — запитав він. — Час стати чоловіком, синку! — фальшиво сказав батько. — До Канади! Треба тікати до Канади, — тихо сказала мати. ![](https://nesterenkomilitary.com/content/images/2026/10/photo_2026-10-26_19-20-11-2.jpg) **ІСТОРИЧНИЙ КОМЕНТАР** 1 грудня 1969 року CBS перервала звичайну телевізійну програму заради прямого ефіру з Вашингтона. Мільйони американців стежили за жеребкуванням по телебаченню та радіо. Для багатьох молодих чоловіків і їхніх родин це був вечір, який вони запам'ятали на все життя. Механіка лотереї була простою і страшною. У велику прозору посудину поклали 366 синіх пластикових капсул — за кількістю можливих дат народження, включно з 29 лютого. Капсули витягали одну за одною. Називали дату й присвоювали їй порядковий номер. Що менший номер, то більша ймовірність потрапити до армії. А звідти — до В'єтнаму. Першою витягли капсулу з датою 14 вересня. Вона отримала номер один. Останньою — 8 червня, номер 366\. Зрештою до призову дійшла черга номерів від 1 до 195. А що відбувалося по той бік телевізійних екранів? Дев'ятнадцятирічний студент Майкл Герд, почувши, що його день народження отримав номер один, схопився й жбурнув стілець у телевізор. Про це писав журнал TIME. У Стенфордському університеті двоє сусідів по кімнаті опинилися в неймовірній ситуації: одному дістався перший номер, а другому — останній, 366-й! У Дартмутському коледжі студенти збиралися біля телевізорів, записували номери й зустрічали результати стогонами або зітханнями полегшення. Для одних цей вечір означав жах, для інших — порятунок. Хтось навіть не дивився жеребкування й дізнався свій номер із ранкової газети. Але свої номери багато хто пам'ятає й досі. ![](https://nesterenkomilitary.com/content/images/2026/10/photo_2026-10-26_19-20-14.jpg) **Американські ТЦК** Великий міжміський автобус повільно під'їжджає до прикордонного пункту на кордоні з Канадою, неподалік містечка Раусес-Пойнт у штаті Нью-Йорк. До салону заходять канадські митники — разом із двома співробітниками ФБР. У кишенях агентів — ордери на розшук утікачів; вони шукають молодих американців призовного віку, які намагаються залишити країну. Один із них торкається пасажира за плече… Десята ранку. Офіс великої комунальної компанії в Чикаго. Двоє співробітників ФБР і два федеральні маршали заходять до кабінету начальника відділу й просять покликати молодого службовця. Юнака виводять у коридор, і агенти заарештовують його за порушення Закону про вибіркову військову службу. Молодому чоловікові замикають наручники на зап'ястках… Рядовий першого класу стоїть струнко в кімнаті чергового офіцера роти постачання у форті Нокс, штат Кентуккі. Він резервіст і одягнений у цивільне. Командир роти каже йому: — Я віддаю вам прямий наказ одягнути військову форму й з'явитися на службу. Молодий солдат відповідає: — Через свої переконання я не можу цього зробити. Командир наказує відвести його до гарнізонної в'язниці. Там із нього знімають одяг і замикають у сталевій одиночній камері… Двоє співробітників ФБР пробираються авеню А в нью-йоркському Іст-Вілліджі, серед хіпі. Вони розпитують про молодого чоловіка на прізвище Джонсон, який не став на призовний облік у рідному Сакраменто, штат Каліфорнія, а потім зник. Вони проходять просто повз Джонсона, навіть не підозрюючи про це. Джонсон давно вже не Джонсон. Переховуючись у спільнотах хіпі Сан-Франциско, Лос-Анджелеса, Чикаго й Нью-Йорка, він змінив із пів дюжини імен. В Іст-Вілліджі його знають просто як Скабі… У 60-х роках у США такі сцени відбувалися щодня. Відкритий опір призову був сильнішим, ніж будь-коли від часів Громадянської війни. За оцінками приватних організацій, які допомагали їм виїхати, близько десяти тисяч чоловіків перетнули кордон, ухиляючись від призову. Вони обрали життя в чужій країні, відрізавши себе від друзів, рідних і всього звичного. Якщо вони повернуться до США, їм загрожуватимуть тюремні строки до п'ятнадцяти років. **ІСТОРИЧНИЙ КОМЕНТАР** За урядовою статистикою США, у звітному 1966 році близько 650 молодим чоловікам висунули обвинувачення в порушенні законодавства про військовий призов. Наступного року їхня кількість подвоїлася. Кількість обвинувальних вироків також зросла вдвічі — з 372 до 748. Наприкінці 1967 року Міністерство юстиції США оголосило про створення спеціального підрозділу для посилення кримінального переслідування ухилянтів. Тим часом ФБР розшукувало й затримувало тих, хто порушував призовне законодавство. Тож американські «ТЦК» — не вигадка автора. Американських ухилянтів розшукували, затримували, заковували в наручники й відправляли до в'язниць. А ось свідчень масового силового затягування чоловіків до автобусів для негайного відправлення на військову службу — так званої «бусифікації» — знайти не вдалося. **Стів Трімм: відмова і ціна втечі** Стіву Трімму було дев'ятнадцять, коли він попросив визнати його противником військової служби за переконаннями. Він вірив у принципи Ганді та ненасильницький опір. Призовна комісія відхилила його заяву. Трімм не пішов до армії, і в січні 1969 року його засудили до чотирьох років федеральної в'язниці. Спочатку він збирався прийняти покарання. У цьому для нього й полягав сенс ненасильницького опору: відмовитися від того, що вважаєш неправильним, і не ухилятися від наслідків. Трімм навіть хотів написати свій маніфест: «Пам'ятку з в'язниці округу Олбані». Але, опинившись там, зрозумів, що не витримає ув'язнення. Пізніше він згадував: «Я просто зламався». Поки Трімма тримали під заставою і ще не перевели до федеральної в'язниці, він утік до Канади. Там жив під ім'ям Джеймс Бріджер. Платити за його відмову від служби довелося й родині. Батькам погрожували смертю. Мати працювала вихователькою в дитячому садку, батько — на державній службі. На стінах їхнього будинку з'являлися образливі написи. У поштових скриньках вони знаходили листи з погрозами. Місцеве відділення Американського легіону поширило петицію: батьки, мовляв, винні в поведінці сина й не повинні працювати на державу. Трімм написав до місцевої газети, що його погляди — його власні. Після цього петицію відкликали. ![](https://nesterenkomilitary.com/content/images/2026/10/photo_2026-10-26_19-20-16-1.jpg) Одного разу кілька хлопців прийняли брата Стіва за нього. Вони хотіли побити «ухилянта». Його врятувало посвідчення особи. Переконавшись, що це не Стів, його відпустили, облаявши при цьому. Але знаходилися й ті, хто Трімма підтримував. І це були не цивільні. Не хіпі. Його близькі друзі, Джордж і Джей, шкільні товариші, стали морськими піхотинцями, але не відвернулися від нього. Джей виступив свідком захисту на суді, а Джордж одного разу затулив Стіва від розлючених земляків. Джордж двічі діставав поранення у В'єтнамі й був нагороджений двома медалями «Пурпурне серце». А 27 липня 1978 року подарував одну з них Трімму. Разом із листом, у якому відзначив його мужність, вірність власній совісті та своїй країні. Уявляєте? Морський піхотинець, двічі поранений на війні, віддає свою бойову нагороду людині, яка відмовилася воювати. Стів зберігає цю медаль і досі. Одного разу до будинку його родини прийшов і незнайомець. Сім'я жила як на пороховій діжці. Від незнайомця вони могли чекати чого завгодно. Він міг виявитися родичем загиблого у В'єтнамі. Але він заявив, що не ненавидить їх. Для Трімма такі рідкісні знаки підтримки означали, що він не зовсім самотній. У Канаді він відрізав себе від родини та друзів. Боявся згадувати про них — думав, що туга зведе його з розуму. «Я заморозив пам'ять, заморозив почуття», — говорив він. У 1974 році, після пропозиції президента Джеральда Форда повернутися до США на умовах альтернативної служби, Трімм приїхав додому. У 1976-му отримав безумовне помилування. Американські газети писали: пізніше, після терапії та довгих розмов з іншими людьми, Трімм поступово навчився пробачати себе. Відчуваєте різницю? На США ніхто не нападав. Їхня війна була за тисячі миль від дому. З десяти призовників лише один міг пояснити, що США забули у В'єтнамі. — Це не наша війна! — волали хіпі. І все ж ухилянт Трімм довго не міг пробачити собі. ![](https://nesterenkomilitary.com/content/images/2026/10/photo_2026-10-26_19-20-19-1.jpg) **ІСТОРИЧНИЙ КОМЕНТАР** Історія родини Стіва Трімма не була винятком. За відмову синів від військової служби нерідко доводилося розплачуватися їхнім батькам. Кеті Вірік, яка разом із чоловіком-ухилянтом переїхала до Канади, згадувала, що агенти ФБР двічі приходили до її свекрові. Намагалися переконати її вплинути на сина, аби той повернувся до США. Свекрові ж докучали колеги, з якими він щодня їздив на роботу. Батьки самої Кеті спочатку відвернулися від доньки. Історія повторюється. Змінюються країни, покоління, війни. Батьки й сьогодні можуть відповідати перед суспільством за рішення дорослих синів. В Україні ставлення до ухилянтів також неоднозначне. Одні засуджують їх і називають боягузами. Інші співчувають, намагаючись зрозуміти страх людини, яка не хоче йти на війну. **А перемогли американські пацифісти?** Дівчина засовує квітку в дуло гвинтівки. Цей символ прагнення до миру «дітей квітів» розлетівся світом у мільйонах інтерпретацій у кіно та музичних кліпах. 15 жовтня 1969 року в загальнонаціональному мораторії проти війни взяли участь близько двох мільйонів людей. За місяць у Вашингтоні зібралися ще пів мільйона. На фотографіях найчастіше бачимо дітей квітів, але серед протестувальників були й студенти, священники, ветерани, батьки призовників. Але не варто думати, що американська влада зустрічала противників війни з квітами та цукерками. У серпні 1968 року під час з'їзду Демократичної партії в Чикаго поліція жорстоко розганяла антивоєнні демонстрації. Дісталося не лише протестувальникам, а й випадковим перехожим та журналістам. Згодом спеціальна комісія назвала дії поліції «поліцейським бунтом». А 4 травня 1970 року в Кентському університеті штату Огайо солдати Національної гвардії відкрили вогонь по студентах під час протестів проти розширення війни на Камбоджу. Четверо загинули. Дев'ятеро дістали поранення. Серед загиблих були й ті, хто взагалі не брав участі в демонстрації. Отже, за право виступати проти війни в Америці теж доводилося платити кров'ю. Іноді — власним життям. У СРСР же мільйонні антивоєнні мітинги були неможливими. На пальцях однієї руки можна перелічити тих, хто протестував проти війни в Афганістані. Війну приховували за офіційними словами про «виконання інтернаціонального обов'язку», а відкритий протест оголошували антирадянською діяльністю. Незгода все ж лунала — у листівках, віршах, листах, одного разу навіть у радіоефірі. Диктор Володимир Данчев вів програми англійською мовою. І там дозволяв собі такі нечувані фрази: «Вожді афганських племен закликали до боротьби проти радянських окупантів». Так він устиг наговорити ще кілька разів, але його нарешті помітили, звільнили, виключили з партії та відправили на примусове психіатричне лікування. Поета Бориса Міркіна засудили до трьох з половиною років таборів. Археолога Євгена Денисова — за антивоєнні листівки — запроторили до психіатричної лікарні. Для нас, які виросли за залізною завісою, американські хіпі були символом перемоги людяності над війною. Квіти перемогли гвинтівки. Музика — генералів. Свобода — казарму. Здавалося, все просто: одні відправляли молодих людей помирати в чужій країні, інші вимагали миру. І другі мали рацію. Але історія рідко буває чорно-білою. Недарма одним із найулюбленіших американських кіногероїв став Форрест Гамп. Він не розмірковував про політику та справедливість війни. Він пішов служити й рятував товаришів під вогнем. А що сталося з тими, хто відмовився воювати? Як склалися їхні долі? Чи вважали вони себе героями? І як ставилися до них американці, які повернулися з війни? Виявляється, далеко не всі були готові вважати відмову від участі навіть у несправедливій війні подвигом. **ІСТОРИЧНИЙ КОМЕНТАР** Скільки американців ухилилися від призову під час війни у В'єтнамі? Скільки дезертирували? І як ці цифри співвідносяться з українськими? За роки В'єтнамської війни американські органи призову повідомили приблизно про 209 тисяч випадків можливого порушення призовного законодавства. Але далеко не всі завершилися кримінальними справами. Ще промовистіша статистика дезертирства. За даними Міністерства оборони США, із середини 1960-х до початку 1970-х років було зареєстровано близько пів мільйона випадків дезертирства. Тисячі американців шукали порятунку за кордоном. Найчастіше — у Канаді, але також у Швеції та інших країнах. Історичні оцінки кількості американських противників війни, які залишили батьківщину, коливаються приблизно від 30 до 100 тисяч. Це від 0,015 до 0,049 відсотка тодішнього населення США, яке становило близько 203 мільйонів осіб. А тепер Україна. У січні 2026 року міністр оборони Михайло Федоров повідомив про два мільйони громадян у розшуку за порушення правил військового обліку та близько 200 тисяч військовослужбовців у СЗЧ. За даними Офісу генерального прокурора, від початку повномасштабного вторгнення до жовтня 2025 року було зареєстровано понад 311 тисяч кримінальних проваджень щодо самовільного залишення частини та дезертирства. Від початку великої війни до листопада 2025 року з України виїхали й не повернулися близько 540 тисяч чоловіків віком від 18 до 60 років. Із них приблизно 470 тисяч виїхали легально, ще щонайменше 70 тисяч — нелегально. Якщо порівнювати з довоєнним населенням України — близько 44,3 мільйона осіб, — ці 540 тисяч становлять приблизно 1,22 відсотка. Два мільйони громадян у розшуку — близько 4,5 відсотка, а 200 тисяч військовослужбовців у СЗЧ — 0,45 відсотка. Але тут потрібне важливе застереження. Не кожен чоловік, який виїхав з України, є ухилянтом. Не кожен, хто перебуває в розшуку ТЦК, визнаний винним у злочині. І не кожне кримінальне провадження про дезертирство означає окремого дезертира. Тому сказати, що українці ухиляються від служби у стільки-то разів частіше за американців, було б некоректно. Однак одне безперечне: і для США часів В'єтнамської війни, і для сучасної України ухилення від військової служби та дезертирство стали явищами, які вимірюють не одиницями, а десятками й сотнями тисяч. **ЯК СТАВЛЯТЬСЯ ДО УХИЛЯНТІВ?** Зимового вечора 1973 року в Джима Голланда та його сусідів по кімнаті вдома в Х'юстоні була вечірка. Задзвонив телефон. На зв'язку був голова місцевої призовної комісії. — Синку, твої призовні документи в мене в руках. За два тижні ти вже будеш в армійських черевиках у форті Гуд. Голланд, не чекаючи такої перспективи, перетнув канадський кордон у Британській Колумбії. У Канаді він знайшов однодумців і роботу в лісовому господарстві. Саджав дерева в горах. «Я думав, що це і є межа моїх мрій. Живу в горах, саджаю дерева — і більше мені нічого не потрібно. Джиммі тепер канадець». До Канади виїхали десятки тисяч американців. За оцінкою канадського уряду, кордон перетнули до сорока тисяч. Багато хто там залишився. У маленьких містечках Британської Колумбії вони ставали вчителями, екологічними активістами, політиками. Разом із місцевими жителями вони допомогли сформувати обличчя регіону: контркультура, життя на землі, музичні фестивалі, екологічний рух. Тут процвітало й вирощування канабісу. Гері Райт, один з ухилянтів, які оселилися в Канаді, понад двадцять років був мером. Він казав: будь-яка група переселенців змінює країну, якщо отримує таку можливість. У 2004 році в Нельсоні, приблизно за 120 миль від Спокана, запропонували встановити пам'ятник на знак вдячності Канаді за те, що вона прийняла американців, які втекли від призову. Це спричинило скандал. Американські ветерани В'єтнаму пригрозили бойкотом міста, яке живе з туризму. На радіостанціях обурювалися: як можна вшановувати «боягузів»? Зрештою влада Нельсона не дозволила встановити пам'ятник. Пам'ятник так і не з'явився. А слово «боягузи» залишилося. ![](https://nesterenkomilitary.com/content/images/2026/10/photo_2026-10-26_19-20-23.jpg) **P.S. О, Вудсток!** Для радянської молоді це виглядало як небувале торжество свободи! Пацифізму! Братерства! Босоніж, під дощем, у багнюці танцювали голодні й обкурені хіпі під гітару Джимі Гендрікса, що стогнала, мов бомбардувальник, який скидає напалм на солом'яні хижі. Тепер учасники того самого Вудстоку — старі люди. Їм за сімдесят. Бабусі й дідусі з довгим волоссям і фенечками на зморшкуватих руках. У них є кілька груп у Facebook. Учасникам груп написав, що живу в Україні, обожнюю Гендрікса й Джоплін і мріяв побувати на тому самому Вудстоку. Але на нашу країну напали, міста стирають на порох. Тому й запитав: якби таке сталося зі США, чи пішли б ви захищати свою країну? Напишіть мені. Розумію, що відповіді можуть бути різними. І знаєте що? Відповіді так і не дочекався.