Проституція на війні.Три жінки і три держави (частина-2)

Поділитися
Проституція на війні.Три жінки і три держави (частина-2)

У першій частині репортажу «Масажки Краматорська» ми розповідали про секс-індустрію прифронтового міста. І що глибше я занурювався в цю тему, то частіше ловив себе на думці: адже все повторюється! І продажні поліцейські, і жадібність, яка заведе в окопи, повні трупів, і героїзм, і кохання, що розквітло в борделі.

Нас запитували: а чому саме Краматорськ? Хіба в інших містах немає масажок? Звісно, є. Але, можливо, саме Краматорськ, про який уже пишуть закордонні ЗМІ, стане каталізатором дискусії про легалізацію проституції в Україні. Не Одеса. Не Київ. А місто лише за десять кілометрів від лінії фронту.

Ми вирішили звернутися до історії й подивитися на прикладі трьох жіночих доль, що відбувалося із секс-працівницями під час інших воєн. Як складалося їхнє життя, як ставилися до них держави, солдатів яких вони обслуговували, і як згодом змінювалися закони цих країн — від заборон і переслідувань до визнання прав секс-працівниць та легалізації їхньої діяльності.

На добре втоптаній стежці трава не росте!

— Янкі! Янкі прийшли! А їх одразу відпустять на берег?

Над гаванню Фримантла пролунав низький корабельний гудок. До дівчат, що обліпили веранду, з боку порту долинав гомін натовпу, а оркестр грав щось бравурне.

— Не хвилюйся, люба, — сказала мадам, примружившись і затягуючись сигаретою в довжелезному мундштуці. — Скоро ти почуєш тупіт брамбі!

Брамбі — здичавілі коні Австралії, місцеві мустанги. Коли вони мчать табуном, курява стоїть стовпом.

Дівчата хвилювалися, перекидалися жартами.

— А якщо матросиків перехоплять старі ваузерки з товариства «Ми стільки не вип'ємо»?

(Ваузерами в Австралії називали ханжів і блюстителів моралі, особливо противників алкоголю та проституції. Тут дівчата мають на увазі активісток Жіночого християнського союзу тверезості.)

— Їм би тільки до матроського тіла дорватися! — захихотіла одна з дівчат.

— Морячки самі вирішать, читати їм молитви чи йти до нас. Ісус любив блудниць!

Мадам затягнулася й додала:

— А презервативи можна не купувати. Їм їх адмірал особисто видає! Ха-ха!

Японська авіація не бомбила Перт і порт Фримантл.

Але час від часу оголошували повітряну тривогу.

Тоді в борделі починався переполох. Загрозу нападу сприймали всерйоз. Фримантл був найважливішою базою американських підводних човнів, а після японських успіхів у Південно-Східній Азії та Перл-Гарбора австралійці побоювалися вторгнення.

Саме тут під час Другої світової війни працювала наша героїня Джоан Сент-Луїс, яка згодом стала власницею публічних будинків.

У 1988 році співробітник Державної бібліотеки Західної Австралії Кріс Джеффері записав інтерв'ю з літньою Джоан, колишньою секс-працівницею. Старенька відповідала легко й невимушено. Її це веселило.

У воєнні роки через Перт проходило безліч військових конвоїв.

За словами Джоан, коли прибували новозеландці, вони завдавали чимало клопоту — «напивалися й божеволіли». Борделі на Роу-стріт навіть зачинялися!

Решта — американці, англійці, малайці, китайці й голландці — «були цілком непоганими». Публіка була доволі строкатою, але сексуальні звички в усіх виявилися «приблизно однаковими», і всі чоловіки були «просто раді бачити жінку». Особливо військові.

Час від часу до Фримантла заходив американський авіаносець. «От тоді й починалося! Коли вони йшли, ми просто валилися з ніг!»

Презервативи морякам справді видавали під час звільнення на берег. Але, за словами Джоан, протизаплідними засобами користувалися рідко.

«Схоже, в цьому просто не було потреби. На добре втоптаній стежці трава не росте!» — сказала вона й розсміялася.

Деякі дівчата приносили власні презервативи, які тоді називали «французькими листами» (French letters), але не вимагали від чоловіків ними користуватися.

Звичайний день починався зі сніданку близько дев'ятої ранку. О десятій відчинявся бордель, і Джоан бралася до роботи. Обідня перерва тривала з 12:00 до 13:30. Потім вона знову працювала до 17:30, а після перерви — до першої-другої години ночі, іноді й усю ніч.

«Звичайна дівчина, мабуть, обмежилася б лише нічною зміною, але я була жадібною», — весело каже вона.

Розцінки становили десять шилінгів за пів години та один фунт за годину.

Стосунки Джоан із поліцейськими відділку на Бофорт-стріт завжди були добрими. Хоча проституція була незаконною, влада ставилася до неї терпимо, а Джоан була природженою дипломаткою.

Їй вдалося відкрити власні борделі. Коли приходили клієнти, працівниці розташовувалися у вітальні у вбраннях, які добирала сама Джоан.

«Я одягала їх у бюстгальтери без бретелей і маленькі трусики з рюшами. І, мушу сказати, вони мали гарний вигляд, просто чудовий. Я сама вибирала для них цей одяг».

Багато дівчат Джоан вийшли заміж за фермерів і переїхали до сільської місцевості.

А що сьогодні?

Відтоді Австралія далеко просунулася в питаннях секс-роботи. У чотирьох штатах і територіях її повністю декриміналізували. Секс-працівниці можуть відкрито займатися своєю справою, а борделі — працювати на законних підставах.

У Західній Австралії, де колись працювала Джоан, сам продаж сексуальних послуг не заборонений. Жінка має право працювати самостійно, приймати клієнтів у себе вдома. Заборонено саме утримання борделів.

А постарівши, колишня секс-працівниця може отримувати державну пенсію на загальних підставах. Професія цьому не перешкоджає.

Під час Другої світової війни за тисячі кілометрів від австралійського закладу Джоан діяв німецький Wehrmachtsbordell — солдатський публічний будинок.

«Примусово» закреслити. Написати «добровільно»

— Scheiße! Ця сука мене вкусила! — горлав санітар, розмахуючи вкушеною рукою. — Я напишу рапорт! Завтра ж відправиться до Равенсбрюка!

На ньому був білий халат поверх військового мундира. З-під закасаних рукавів стирчали великі руки, вкриті рудим волоссям.

— Я більше не можу! Не хочу! Не буду! — кричала Марія.

Вона справді випила. І чимало.

— Ця курва напилася! — продовжував горлати санітар, наступаючи на дівчат.

Маленька Елізабет підстрибувала перед ним, намагаючись не дати вдарити Марію. Водночас вона намагалася змусити подругу замовкнути.

— Вона не розуміє, що каже! Будь ласка! Вона п'яна!

— Я покажу їй, як кусатися!

— Лізо, пусти! — виривалася Марія. — Не хочу! Не буду!

Елізабет обхопила її за плечі й потягла геть.

— Замовкни, дурепо! Ти хочеш до концтабору?!

Вона заштовхнула Марію до кімнати й зачинила двері.

За дверима тривали крики.

Історія цього скандалу збереглася в документах німецької кримінальної поліції.

В особовій справі Марії К. було 47 сторінок. Рапорти, протоколи допитів, медичні висновки, донесення військових патрулів, розпорядження гестапо.

А ще три фотографії.

За поліцейським описом, Марія була стрункою дівчиною на зріст близько 157 сантиметрів, із довгим русявим волоссям, сіро-блакитними очима, веснянками та щербинкою між передніми зубами. У мочках вух — отвори для сережок.

Народилася 26 жовтня 1919 року в польському Рогазені, нинішньому Рогозьно. Позашлюбна дочка кравчині. Закінчила шість класів школи. Працювала продавчинею в бакалійній крамниці, потім у кафе в Познані. Католичка. Вільно розмовляла польською та німецькою мовами.

Коли Марії виповнився 21 рік, нею зацікавилася поліція.

Її підозрювали в інтимному зв'язку з громадянином рейху. Припустили, що вона займається проституцією. Марія заперечувала, що отримувала гроші за сексуальні послуги. Але слідчий вважав подарунки та позики від чоловіка платою повії.

Дівчину піддали примусовому медичному обстеженню. Венеричних захворювань не виявили.

Потім виявили інше: у її посвідченні особи національність була зазначена неправильно. Марія видавала себе за німкеню, хоча була полькою.

Шість тижнів ув'язнення за підроблення документів.

У справу втрутилося гестапо.

Марію заарештовували, допитували. Намагалися звинуватити її в зараженні солдатів вермахту венеричними захворюваннями. Медичні обстеження знову нічого не виявляли.

Зрештою дівчину направили до військового борделю.

В одному з документів слова «поміщена примусово» були закреслені. Натомість з'явилося слово «направлена».

Так у паперах виникла добровільність.

Марія отримала інструкцію, яку мусила підписати. Вона мала жити в борделі, підкорятися встановленим правилам, проходити медичні огляди. Навіть для прогулянки містом потрібен був дозвіл. Самостійно припинити роботу вона не могла.

За порушення загрожувало ув'язнення в концтаборі.

На відміну від австралійки Джоан Сент-Луїс, Марія не могла ані вибирати свій робочий день, ані призначати ціни, ані просто піти додому.

У німецьких військових борделях існував суворий порядок. Для офіцерів призначали окремі заклади, для солдатів — свої. Відвідування коштувало три рейхсмарки. Презервативи були обов'язковими. Після відвідування солдат мав пройти профілактичну обробку, а жінок двічі на тиждень піддавали медичним оглядам.

Існували інструкції, журнали обліку, посвідчення з лікарськими відмітками.

З документів відомо про п'яних солдатів, насильство над жінками, вимоги сексу без презервативів. У деяких закладах бракувало навіть мила.

Марія почала пити.

Управителька борделю теж погрожувала відправити Марію до концтабору. І одного разу Марія зірвалася.

Після скандалу вона втекла. На допиті пояснювала, що втомилася від постійних погроз і не витримала.

4 березня 1943 року Марію К. відправили до Аушвіца (Освенцима).

На цьому її історія обривається.

Тиша. Невідомо, чи вижила вона.

Чому ж ми майже не чуємо голосів жінок, які працювали в німецьких військових борделях?

Тим часом спогади їхніх клієнтів збереглися. Деякі колишні солдати вермахту навіть через десятиліття вихвалялися своїми «еротичними подвигами». Про це свідчать німецькі дослідники історії військових борделів.

А жінкам було небезпечно розповідати про минуле. Їх могли звинуватити у співпраці з окупантами. За цим ішли суспільне вигнання, в'язниця, а іноді й смертна кара.

А що сьогодні?

До приходу нацистів Німеччина вже зробила великий крок до легалізації проституції. У 1927 році добровільний продаж сексуальних послуг декриміналізували. Жінка могла заробляти таким чином, не вчиняючи злочину.

За Гітлера проституція опинилася під жорстким поліцейським контролем, а жінок переслідували й відправляли до концтаборів. Після поразки нацизму ситуація змінилася не одразу.

У Західній Німеччині проституція залишалася законною, але вважалася аморальним заняттям. Жінка могла продавати сексуальні послуги, платити податки й водночас залишатися практично безправною перед клієнтом. Навіть після звільнення з нацистських таборів деяких колишніх повій продовжували переслідувати за бродяжництво й «асоціальну поведінку».

У Східній Німеччині комуністична влада оголосила проституцію несумісною із соціалістичним суспільством і в 1968 році встановила кримінальну відповідальність за заняття нею.

Лише після об'єднання країни почалися зміни, що привели до закону 2002 року. Він визнав право секс-працівниць на оплату послуг і поліпшив їхнє юридичне становище. Із 2017 року робота в цій сфері потребує реєстрації, а утримання борделів — спеціального дозволу.

Фадма. Повія на війні

— Навіщо вас сюди прислали? Думають, тут Касабланка? — прохрипів кулеметник.

З-під брудної пов'язки на його голові блищало одне запалене око. Друге було закрите бинтами. Він сидів біля кулемета, поклавши великі руки на коліна, і дивився на двох жінок, яких щойно привезли в розташування 58-ї роти.

Фадма не знала, що відповісти.

В окопах пахло кров'ю, потом, сирою землею і смертю. Під ногами валялися брудні бинти з бурими плямами засохлої крові. На стінках траншей виднілися сліди недавніх розривів.

Солдати майже не звертали уваги на дівчат, які приїхали.

Один сидів просто на землі, обхопивши голову руками, і розмірено гойдався, щось незв'язно бурмочучи. Його гвинтівка лежала поруч. Інший, із зовсім сивою головою, нерухомо дивився перед собою. Молодий хлопець із перев'язаною рукою намагався закурити, але ніяк не міг упоратися із сірниками.

Наприкінці траншеї лежали складені одне на одне тіла вбитих, яких ще не встигли поховати.

Окопом, пригинаючись, біг молодий марокканець. Побачивши дівчат, він навіть прискорив крок. Очі його сяяли.

— Я її беру! — випалив він, показуючи на Фатіму. — Все! Ходімо зі мною!

Він схопив дівчину за руку й повів до бліндажа. Фатіма ледве встигала за ним.

Кулеметник провів їх єдиним відкритим оком і щось пробурчав.

Фадма залишилася поруч із ним.

Вона дивилася вслід молодому солдатові. Скільки йому було? Вісімнадцять? Дев'ятнадцять? Може, він ще жодного разу не був із жінкою.

Для жінок такі хлопці були ще надто юними. Зате для кулі — саме те.

За дротяними загородженнями гриміли вибухи. Десь попереду стріляли гармати. На колючому дроті теліпалися порожні консервні бляшанки — нехитра сигналізація на випадок нічного нападу. Перед загородженням тяглася смуга розчищеної землі. Далі починалася густа тропічна зелень, крізь яку неможливо було розгледіти противника.

У повітрі стояв запах прілого листя.

Ще одна міна вибухнула зовсім поруч. І знову протяжний швидкий свист. Фадма спробувала опуститися на дно окопу.

Наступної миті вона відчула сильний удар по нозі.

Спробувала підвестися, але не змогла. Зі щиколотки текла кров.

— Кров! Як багато крові!

Фадма задихалася від порохового диму. Торкалася пальцями ноги. Вона вже майже не розуміла, що відбувається.

Санітар витягнув її з окопу й відтягнув на перев'язувальний пункт. Фадма вирішила, що до ранку не доживе.

Але вранці вона розплющила очі.

Повз проходили солдати. Деякі, побачивши її, плакали.

Згодом Фадма згадувала цю історію з доволі своєрідним гумором.

Вона так і не зрозуміла, плакали солдати від жалю до пораненої жінки чи тому, що не встигли з нею переспати.

Як узагалі марокканська повія опинилася під мінометним вогнем в Індокитаї?

Фадму бент Салх завербували до французької армії в Марокко на початку 1950-х років.

Хоча слово «завербували» не зовсім точно передає обставини. Фадма сама погодилася вирушити до Індокитаю, де тривала війна.

На той час вона вже займалася проституцією в невеликому селищі Імі-Джмаа, неподалік від рідного села в Атлаських горах.

До цього встигла побувати заміжньою. Шлюб протримався близько року. Чоловік записався до армії, не попередивши дружину. Фадма зібрала речі й пішла.

Ставши повією, вона працювала в місцевому фундуку — заїзді, де зупинялися торговці та мандрівники.

Раз на тиждень, у базарний день, жінки приходили до амбулаторії на обов'язковий медичний огляд.

Одного разу туди з'явилися французький капітан і лікар.

Капітан оголосив, що французькій армії потрібні жінки для супроводу марокканських підрозділів, які вирушають до Індокитаю. Пояснив умови роботи й обіцяні переваги.

В амбулаторії перебували дванадцять повій.

Погодилися дві.

Однією була Фадма. Другою — Зхра, досвідченіша жінка із сусіднього села.

Згодом Фадма зізнавалася, що не все зрозуміла з пояснень капітана: він говорив арабською, якою вона тоді володіла недостатньо добре.

Зате перспектива побачити світ їй сподобалася.

Французька армія видала новобранкам майже все, що належало солдатам: одяг, довгу марокканську джеллабу, речовий мішок, намет, посуд і флягу.

Тільки гвинтівки не видали.

У військовій казармі неподалік від Касабланки Фадма познайомилася з рештою жінок. Усього їх було тринадцять.

Запам'ятала двох сестер, Туду й Ітто. Вони осиротіли під час війни з французами й довго поневірялися без постійного житла.

Була й господиня борделю Зубіда, яку згодом відправили назад до Марокко за поганий характер і жорстоке поводження з дівчатами.

Кожна жінка мала власний номер.

Фадмі дістався восьмий.

Дівчат відправили до Орана, потім посадили на корабель.

Через Порт-Саїд, Суецький канал, Червоне море вони пливли до Індокитаю.

Коли судно опинилося в районі Мекки, через гучномовець оголосили напрямок молитви. Марокканські солдати молилися, потім заспівали релігійних піснеспівів.

Фадма згадувала, що це було дуже зворушливо. Попри жарти й солдатські веселощі, чоловіки розуміли, куди прямують.

Вони їхали на війну.

А разом із ними їхав цілий похідний публічний будинок.

Французькі військові називали такі заклади BMC — Bordels militaires de campagne, тобто похідні військові борделі.

Вони існували при армії ще під час Другої світової війни, особливо в колоніальних підрозділах. І продовжували діяти після того, як Франція в 1946 році заборонила цивільні публічні будинки.

У Фадми та її подруг були окремі намети для приймання солдатів. Чоловіки платили за послуги. Жінки оплачували армійське забезпечення, а зароблені гроші могли здавати військовому скарбнику на особисті рахунки.

Частину доходу отримувала утримувачка борделю.

Але свобода жінок була обмежена. Навіть на прогулянки до населених пунктів вони зазвичай вирушали в супроводі одного-двох солдатів.

Фадма не скаржилася на брак чоловічої уваги.

У Фадми зав'язався роман із французьким капітаном. Той катав її на джипі, приділяв їй увагу. Рядові марокканські солдати швидко збагнули, що дівчина користується особливою прихильністю начальства, й обходили її намет стороною. Нікому не хотілося наживати неприємностей через капітанову коханку.

Невдовзі Фадмі довелося познайомитися й з іншим боком армійського життя.

Її підрозділ брав участь у важких боях. Фадма згадувала, що після одного бою з приблизно восьмисот осіб повернулося, за її оцінкою, лише близько ста вісімдесяти.

Тоді вона й отримала поранення, про яке згадувала багато років потому.

Після бою її разом з іншими пораненими евакуювали з позиції. Дорогу до санітарних машин доводилося забезпечувати ударами авіації.

Потім Фадму літаком відправили до госпіталю в Ханої.

Попри біль і крики тяжкопоранених, Фадма попросила авіатора трохи підвести її, щоб вона могла подивитися вниз.

Земля з висоти видалася їй прекрасною.

Лікування тривало п'ять місяців. За цей час закінчився дворічний термін її роботи при французькій армії.

Фадму відправили назад до Марокко.

Вона отримала особисті речі, накопичені гроші та документи від військового командування.

Минали роки.

Фадма постаріла. Власних дітей у неї не було, але вона виховувала двох хлопчиків, від яких відмовилися матері.

Старенька приходила до кафе, де збиралися її давні знайомі. Пила чай, курила, згадувала молодість. Іноді сміялася зі своїх пригод.

У 2006 році дослідник Мустафа Кадері записав її спогади. У 2008-му режисерка Даліла Еннадр зняла про неї документальний фільм «Я так любила…».

Фадмі було вже за сімдесят.

І в неї залишалася одна справа до французької держави.

Вона вимагала грошей за свою службу на війні.

Фадма нагадувала, що вирушила до Індокитаю разом із французькою армією, працювала для її солдатів, потрапила під обстріл, була поранена й лікувалася у військовому госпіталі.

Тепер вона просила Францію допомогти їй дожити решту років і підтримати двох хлопчиків, яких вона виховала.

Колись французька армія видала їй флягу, речовий мішок, намет і порядковий номер.

Восьмий.

А потім відправила на війну.

Чи отримала Фадма пенсію або іншу допомогу, мені встановити не вдалося.

А що сьогодні?

У Франції, за армію якої Фадма вирушила воювати в Індокитай, проституцію так і не легалізували як звичайну комерційну діяльність. Ба більше, з 2016 року тут діє вельми своєрідний закон: продавати сексуальні послуги дозволено, а купувати — заборонено.

За відвідування повії клієнтові загрожує штраф у 1500 євро, за повторне порушення — 3750 євро. Саму жінку за продаж сексуальних послуг не карають.

Утримувати публічні будинки у Франції заборонено ще з 1946 року. Сутенерство переслідується за кримінальним законодавством. Держава також пропонує програми допомоги жінкам, які хочуть залишити проституцію.

Зовсім інакше справи на батьківщині Фадми — у Марокко.

Тут проституція не легалізована, а кримінальне законодавство передбачає покарання за пов'язані з нею дії. Стаття 490 Кримінального кодексу забороняє сексуальні стосунки між чоловіком і жінкою, які не перебувають у шлюбі. За це передбачено від одного місяця до року позбавлення волі.

За організацію проституції, сутенерство й утримання борделів передбачені окремі кримінальні покарання, значно суворіші.

Таким чином, марокканська жінка, яка надає сексуальні послуги, сама ризикує зазнати кримінального переслідування.

За життя Фадми французька армія офіційно наймала марокканських жінок для обслуговування військовослужбовців. Сьогодні подібний похідний бордель зіткнувся б із кримінальними заборонами і у Франції, і в Марокко.

Повертаючись до Краматорська

Сьогодні в Україні йдеться зовсім не про створення військових борделів чи повернення до практик минулого. Предмет сучасної дискусії — права людей, які добровільно надають сексуальні послуги, їхня безпека та захист від насильства.

Але чи може прифронтовий Краматорськ стати поштовхом до такої дискусії? Як сьогодні застосовують закон до секс-працівниць? І яких змін вони самі очікують?

Із цими запитаннями ми звернулися до благодійної організації «Легалайф-Україна», яка захищає права секс-працівниць і секс-працівників.

— Хто сьогодні фактично контролює діяльність масажних салонів? Чи існує поліцейське або військове «кришування» таких закладів?

— Щодо військового командування чи військових адміністрацій у нас немає жодних підтверджених даних. А от зловживання з боку окремих представників правоохоронних органів — давня й системна проблема.

Війна змінила ситуацію, але не усунула її. За свідченнями секс-працівниць, рейди на квартири й салони, зловживання владою та неформальні побори з боку окремих поліцейських нікуди не зникли. Закон застосовують вибірково, створюючи підґрунтя для корупції.

Жінки, які працюють самостійно, нерідко цікавлять поліцію лише тоді, коли потрібно виконати план щодо адміністративних протоколів. Однак існування статті 181-1 КУпАП дозволяє недоброчесним правоохоронцям залякувати жінок, шантажувати розголошенням їхнього заняття, вимагати гроші «на бензинчик» або примушувати до співпраці.

— Чи може така негласна терпимість стати першим кроком до легалізації проституції? Яку модель підтримує ваша організація?

— Ні. Тіньова «терпимість» і вибіркове застосування законодавства не мають нічого спільного з декриміналізацією.

Навпаки, така ситуація заганяє жінок у підпілля, залишає без правового захисту й робить уразливими перед насильством із боку клієнтів, організаторів і поліції. Коли людина сама вважається порушницею закону через свою роботу, вона боїться звертатися по допомогу навіть у разі пограбування чи зґвалтування.

«Легалайф-Україна» послідовно виступає за повну декриміналізацію секс-праці за прикладом Нової Зеландії та Бельгії.

Ми проти легалізації з жорстким державним контролем, обов'язковою реєстрацією, медичними оглядами й ліцензуванням. Такі заходи створюють додаткові бар'єри та посилюють стигматизацію.

Ми також виступаємо проти так званої скандинавської моделі, що діє, зокрема, у Франції, де карають покупців сексуальних послуг. За нашою оцінкою, це витісняє секс-працівниць у ще небезпечніші умови, позбавляючи можливості заздалегідь перевіряти клієнтів.

— У минулому існували офіційні військові борделі. Як ви ставитеся до такого історичного досвіду? Чи припустимо створювати спеціальні заклади для військовослужбовців сьогодні?

— Створювати сьогодні будь-які окремі відомчі заклади чи спеціальні закони для регулювання сексуальних послуг військовослужбовцям не потрібно й небезпечно.

За повної декриміналізації добровільна секс-праця має регулюватися загальними нормами трудового, цивільного й податкового законодавства. Секс-працівниці повинні мати право самостійно вибирати клієнтів та умови роботи.

А для військовослужбовців і ветеранів першочерговим завданням держави має стати якісна комплексна реабілітація — медична, психологічна, соціальна й сексуальна, — а не створення особливого регулювання секс-бізнесу.

— Чого сьогодні найбільше чекають самі секс-працівниці від держави й суспільства?

— Насамперед безпеки й захисту від насильства. Необхідно скасувати каральні норми, щоб жінки могли без страху звертатися до поліції в разі нападу.

Не менш важливі економічна стабільність і гуманітарна підтримка. Через війну багато хто втратив житло, роботу й доходи, продовжуючи при цьому утримувати дітей або літніх батьків.

Потрібен доступ до медичної, соціальної та психологічної допомоги без осуду.

Але головне — повага й право голосу. У медіа секс-працівниць зазвичай розглядають крізь призму кримінальної хроніки, моральної паніки чи сенсацій, забуваючи, що це звичайні люди, громадяни України, які так само переживають війну.

І ще одне. Коли ми говоримо про секс-роботу, не можна забувати, що нею займаються не лише жінки, а й чоловіки та трансгендерні люди.

Наш принцип простий: «Нічого для нас без нас».

Читати далі

ЗООЗАХИСТ РІЗНІ  КАТЕГОРІЇ  ЛЮДЕЙ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ

ЗООЗАХИСТ РІЗНІ КАТЕГОРІЇ ЛЮДЕЙ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ

Це третя моя стаття із серії "Зоозахист", в ній я хочу дуже коротко надати свою спробу умовно розділити на категорії величезну кількість людей, які складають цю сферу, Багаторічний досвід співпраці із ними дозволив мені зробити спробу систематизувати цей різноманітний світ. Така систематизація вкрай важлива та корисна, оскільки вона

Від Ігор Біляков
ОЛЕШКІВСЬКЕ ПЕРЕМИР'Я. Сергій Братчук

ОЛЕШКІВСЬКЕ ПЕРЕМИР'Я. Сергій Братчук

Олешківське перемир'я обернулося посиленням російських позицій: на лівобережжя Херсонщини перекинули близько тисячі військових. Чи здатна РФ форсувати Дніпро і чому зросли артобстріли? Рекордні 2980 втрат за добу, прихована мобілізація та підготовка до зимових атак. Тим часом палають російські НПЗ, удари дістають логістику біля Ростова, а в тимчасово окупованому

Від Вікторія Нестеренко
Про #табу  на війні

Про #табу на війні

Із чатів військовослужбовців: — Пацани, бойові прийшли! За п'ять хвилин вилітаємо до Крамахи! На масажку! — Ніхера собі ти поспішаєш! До Сусанни в ручки?! Їдемо! — Оппа! У мене FPV на хвості! Газу! — А командир? — Командир уже там! Попереду всіх летів! — Мужики, а можна вдвох на масаж? — Можна. — А за пів

Від Дмитро Бакаєв
ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ УХИЛЯНТІВ. Частина третя

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ УХИЛЯНТІВ. Частина третя

Чого ми не знаємо про В'єтнамську війну 1969 рік. Вечір. Уся Америка припала до екранів телевізорів. CBS News. Спеціальний репортаж. Draft lottery — «призовна лотерея», жеребкування. Головне шоу країни. Тут вирішувалося, кому жити, а кому помирати. Але жодних фанфар. Жодних миготливих вогнів, напівголих красунь-танцівниць і глядачів на трибунах.

Від Дмитро Бакаєв