«Тоді в абатстві перебував чернець на прізвисько брат Жан Зуботрощитель. Так от, цей самий чернець, почувши галас, який здійняли вороги у виноградниках, скинув рясу й схопив поперечину з ясенового хреста. Він накинувся на них зі страшенною силою і, по-старому лупцюючи їх куди попало, почав розкидати, мов кошенят.
Одних він гамселив по черепу, іншим ламав руки й ноги, третім скручував шийні хребці. Хто видирався на дерево, гадаючи, що там безпечніше, тому він заганяв поперечину в пряму кишку.
Якщо хтось із його давніх знайомих кричав: «Гей, брате Жане, брате Жане, любий друже, я здаюся!» — той відповідав: «Та в тебе іншого виходу немає. Здавай заодно й свою душу чортовій матері!»
І тут-таки його прикінчував».
Брат Жан захищає монастирський виноградник від загарбників. Ілюстрація за мотивами роману Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель»
ВІРА З КУЛАКАМИ
Привіт, друзі мої!
Сьогодні я пропоную розглянути, як у різні часи суди ставилися до людей, які не могли захищати себе, свої родини та свою країну, бо їм забороняла це їхня релігія.
Убивати людину — не можна. Навіть на війні.
Нам можуть сказати: навіть у мурашнику є мурахи-солдати, які мають потужні щелепи, пристосовані для захисту колонії. А є робочі мурахи.
Я відповім так: Я відповім так: коли до мурашника вдирається ворог, його захищають не лише мурахи-солдати. Одні кидаються на нападника, інші рятують потомство. Кожен робить те, що необхідно для виживання колонії.
Але серед нас, людей, є ті, хто не здатен убити ворога, проте здатен ризикнути власним життям, щоб здійснити Вчинок.
Як отець Дмитро Поворотний, який поїхав до окупантів по тіла загиблих українських воїнів. Власноруч завантажував їх у машину. І ще й вилаяв окупантів за нелюдську поведінку.
«Бо Я живу, і ви житимете». Малюнок на стіні камери британської в’язниці Річмонд, де під час Першої світової війни утримували відмовників від військової служби за переконаннями совісті. Шістнадцятьох із них згодом засудили до розстрілу. Смертні вироки замінили каторжними роботами.
«ПАЦИФІСТ ІЗ ЛАСТАМИ»
Колись в Одесі на одному з телеканалів працював оператор Максим. Веселий, розумний. Маленького роста. А ще він був віруючим. Адвентистом. А надо сказать, что Адвентистская церковь исторически придерживается позиции noncombatancy — неучастия в боевых действиях. При этом служба военным медиком, санитаром или выполнение других задач без оружия допускаются.
Так вот Максим жив із дружиною та дітьми за містом. Родина багатодітна. Займався бджільництвом, молився Богу.
Якось він заскочив до мене додому разом із дружиною. Здається, привіз якісь касети зі зйомок.
— Заходьте! — кажу. — Чаю поп'єте.
А в нас саме кімната була прикрашена до Гелловіну. Тыквы висят пластмассовые. И одна настоящая на подоконнике. Со свечкой. Скалится. - А еще у нас есть тыквенная каша говорю.
Дружина Максима побачила це — і навідріз відмовилася заходити. Губы поджала. Глаза отвела и шепчет щось.
Ось така віруюча родина. Ну не хотят каши и чаю я их упрашивать не буду.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, дружина з дітьми виїхала за кордон. А Максим залишився в Україні.
Але тут його, як то кажуть, і взяли за зябра.
Сидів собі в кафе, коли під'їхав білий мікроавтобус.
Його відправляли до військової частини. Там з'ясовувалося, що новоприбулий категорично відмовляється складати присягу та брати до рук зброю. Віра не дозволяє. Його повертали до ТЦК. Звідти знову відправляли до військових.
І так раз за разом.
П'ять разів Максима намагалися прилаштувати до військових навчальних підрозділів. П'ять разів повертали назад.
Причому розмови з ним, за його спогадами, іноді тривали по п'ять годин. Його намагалися переконати, тиснули психологічно. Але Максим стояв на своєму.
Зрештою в ТЦК йому видали чергову повістку на наступний місяць.
Причому Максим стверджував, що був далеко не єдиним таким мандрівником. В одній лише його релігійній громаді налічувалося близько двадцяти чоловіків із подібними проблемами. А один знайомий, за його розповіддю, встиг побувати більш ніж у двадцяти військових частинах.
Тут я не втримався.
— Слухай, а чому ти не пішов хоча б санітаром? Є ж знаменитий Десмонд Досс, який через релігійні переконання відмовився носити зброю, але під час Другої світової рятував поранених просто під кулями. Про нього ще фільм «З міркувань совісті» зняли.
І тут з'ясувалося, що... Максим намагався.
Ще раніше він просився водієм швидкої допомоги. Але йому відмовили. За його поясненням, усе впиралося у військову присягу, яку він не погоджувався складати.
Виходило дивно. Людина не хоче вбивати, але готова допомагати пораненим. Та місця для неї не знайшлося.
Зрештою він вирішив, що наступної повістки чекати не буде.
І таки залишив Україну. Вплав.
Спочатку Максим пройшов близько тридцяти кілометрів пішки. Полями. Намагався не потрапляти на блокпости.
Дочекався темряви. І зайшов у воду.
Із собою мав короткі ласти, маленьку сумку для дайвінгу та сітку із взуттям. У сумці — паспорт, телефон, трохи грошей і зарядний пристрій.
І поплив.
А потім з'ясувалося, що зовсім поруч з'явилася нова прикордонна застава. Ще три місяці тому її там не було.
Максим пройшов просто біля прикордонних човнів. Його не помітили.
Сам він вважав, що це сталося лише з Божої милості.
Попереду був приблизно кілометр води.
Я запитав:
— Не боявся потонути?
— Ні, я дуже добре плаваю. Плив десь кілометр, приблизно годину.
Але десь посередині запливу його помітили.
Над головою зависли дрони.
На березі замиготіли проблискові маячки.
Максим був у воді. До протилежного берега ще треба було дістатися. Повертатися назад? Плисти вперед?
Він продовжив плисти.
І встиг.
Уже з очерету на протилежному березі побачив прикордонний човен.
Коли ми листувалися, Максим жив неподалік Берліна. І ось як він сам підсумував свої пригоди:
«Я проти насильства і приєднався до третьої сторони — ухилянтів. За цю команду зіграв і переміг».
І що взагалі робити державі з людиною, яка не хоче вбивати навіть тоді, коли її країна воює за власне існування?
Питання це значно старіше за Максима, українські ТЦК та сучасні закони про мобілізацію.
«ШІСТНАДЦЯТЬ СМЕРТНИХ ВИРОКІВ».
— Вирок військового суду — смерть через розстріл!
24 червня 1916 року. Франція. Ранок.
Сотні британських солдатів стояли строєм, утворивши величезне каре. На підвищенні перед ними — шістнадцять чоловіків.
Вирок оголошували кожному окремо.
Смерть через розстріл.
Пауза.
— Вирок затверджено головнокомандувачем!
Ще одна пауза.
— Замінено десятьма роками каторжних робіт!
Ці люди були готові померти, але не зректися своїх переконань. У такі хвилини віруючі звертаються до Бога. І коли замість смерті їм оголосили про помилування, вони могли побачити в цьому справжнє диво: Господь почув їхні молитви й відвів смерть.
Для них це було випробування віри.
А для нас — надзвичайно цікавий юридичний казус.
Як сталося, що в країні, де закон уже дозволяв відмовитися від військової служби за переконаннями совісті, шістнадцятьох таких відмовників засудили до розстрілу?
У 1916 році британський парламент запровадив загальний військовий призов. Водночас закон передбачав можливість звільнення від служби за переконаннями совісті. Спеціальні цивільні трибунали вирішували, чи звільнити призовника повністю, чи дозволити йому служити без зброї.
Одним із відмовників був Норман Годі — залізничний службовець, футболіст і віруючий християнин. Він вважав неприпустимою будь-яку участь у війні.
Трибунал звільнив його від бойової служби, але зобов'язав служити в Корпусі небойової служби. Там не потрібно було стріляти у ворога. Натомість військовослужбовці виконували допоміжну роботу для армії.
Годі відмовився. Його заарештували.
Разом із п'ятнадцятьма іншими відмовниками він опинився в замку Річмонд. На стінах його камер досі збереглися написи, малюнки та молитви ув'язнених.
Наприкінці травня 1916 року шістнадцятьох чоловіків відправили до Франції. Там вони вже підпорядковувалися військовому командуванню в зоні бойових дій. Їм наказали працювати з військовими вантажами в доках. Таскать ящики с боееприпасами . Грузить пушки и авиабомбы.
Вони знову відмовилися.
Для них навіть перенесення ящиків із військовим майном означало співучасть у війні. Для командування це було невиконанням законного наказу.
Військові суди засудили їх до смерті. Утім, британський прем'єр-міністр Герберт Асквіт заздалегідь розпорядився не виконувати смертних вироків.
26 червня 1916 року справу обговорювали в британському парламенті. З'ясувалося, що загалом у Франції смертні вироки винесли тридцяти чотирьом відмовникам. Усім їх замінили каторжними роботами.
Норман Годі пережив війну й вийшов на свободу 1919 року.
А тепер юридична суть справи.
Британська держава визнавала право людини відмовитися від бойової служби за переконаннями совісті. Але рішення про повне звільнення ухвалював цивільний трибунал. Якщо він дозволяв лише небойову службу, призовник залишався зобов'язаним виконувати військові накази.
Отже, цих людей судили не за віру, а за непокору наказам, які військове командування вважало законними.
І тут постає питання: де закінчується право на свободу совісті й починається обов'язок громадянина перед державою, яка веде війну?
Британські відмовники були готові заплатити за свої переконання життям. Вони не втекли за кордон, а відкрито вступили в конфлікт із державою та прийняли покарання.
Історія Річмондської шістнадцятки не встановила безумовного права відмовлятися від будь-якої служби. Натомість показала, як навіть законодавчо визнана свобода совісті може зіткнутися з вимогами військової дисципліни.
3. САНІТАР, ЯКИЙ НЕ ВЗЯВ ДО РУК ЗБРОЇ
Окінава, травень 1945 року.
Американські солдати відступали під японським вогнем. На скелястому уступі залишилися десятки поранених, які вже не могли самостійно спуститися вниз.
І лише один чоловік продовжував повертатися по них.
Він перев'язував рани, тягнув товаришів до краю скелі й одного за одним спускав на мотузках униз, де їх приймали американські військові.
Японці стріляли. Він повертався по наступного.
Зрештою цей чоловік урятував приблизно 75 солдатів.
Звали його Десмонд Досс. Він був військовим санітаром армії США. І за всю війну так і не взяв до рук зброї.
А тепер найцікавіше. Досс був адвентистом сьомого дня. Як і наш Максим.
Коли Сполучені Штати вступили у Другу світову війну, Досс працював на військовій судноверфі. Він міг отримати відстрочку від призову як працівник оборонного підприємства.
Але відмовився.
Досс вважав, що християнин не має права вбивати. Водночас він вважав своїм обов'язком допомогти країні, яка воює.
Тому погодився на військову службу без зброї. Хотів стати санітаром, рятувати поранених.
Проте в армії його зустріли далеко не з розпростертими обіймами.
Досса спочатку направили до стрілецької роти. Він відмовлявся брати гвинтівку, а також наполягав на дотриманні суботи як священного дня.
Командири вважали його проблемним солдатом. Товариші по службі знущалися з нього. Деякі намагалися домогтися його звільнення з армії.
Але Досс не відмовився від служби. Він домігся переведення до медичного підрозділу.
І пішов на фронт.
Воював на Гуамі, Лейте, Окінаві. Витягував поранених під обстрілами. Сам дістав тяжкі поранення.
12 жовтня 1945 року президент Гаррі Трумен вручив йому Медаль Пошани — найвищу військову нагороду США.
Досс став єдиним відмовником за переконаннями совісті, нагородженим цією медаллю за службу під час Другої світової війни.
Його історія настільки неймовірна, що 2016 року режисер Мел Гібсон зняв про нього фільм «З міркувань совісті» (Hacksaw Ridge).
А тепер повернімося до Максима.
Обидва — адвентисти сьомого дня. Обидва вважали неприпустимим убивати людину. Обидва говорили про службу, пов'язану з порятунком поранених.
Але Досс погодився стати військовослужбовцем і вирушив на фронт. Максим відмовився від військової присяги й залишив Україну.
Це не означає, що один із них був справжнім християнином, а другий — ні. Однак їхні історії показують, наскільки по-різному люди однієї віри можуть розуміти свій обов'язок перед Богом і державою.
І ще одне. Американська армія не змусила Досса вбивати. Вона зрештою знайшла можливість використати його готовність рятувати життя.
А він довів, що відмова від зброї зовсім не обов'язково означає відмову від війни, небезпеки й відповідальності.
ВІРА З КУЛАКАМИ
21 липня 1553 року на узбережжі Китаю відбулася дивовижна битва. Проти морських розбійників вийшли буддійські монахи. Не з молитвами, не з проханнями схаменутися, а з бойовими палицями, якими вміли вправлятися так, що позаздрив би будь-який солдат.
Це були воїни знаменитого монастиря Шаолінь та інших буддійських обителей.
І недарма ж наш сьогоднішній екскурс в історію називається «ВІРА З КУЛАКАМИ»!
До речі, кунг-фу в Шаоліні тоді вже існувало. Щоправда, не зовсім таке, яке ми знаємо за фільмами з Брюсом Лі та Джекі Чаном. Монахи славилися насамперед майстерністю володіння довгою палицею. А деякі їхні бойові посохи були оковані залізом.
Загоном приблизно зі 120 ченців командував майстер Тяньюань. Його воїни розгромили піратів біля Веньцзягана, а потім ще десять днів переслідували вцілілих.
За свідченням китайського хроніста Чжен Жоцзена, загинуло понад сто розбійників. Монахи втратили чотирьох бійців.
Але є в цій історії подробиця, яку навряд чи охоче показали б у сучасному фільмі про благородних майстрів кунг-фу.
Один із монахів залізною палицею забив дружину пірата, яка намагалася втекти.
І ось тут хочеться запитати: стривайте, а як же буддійська заповідь не вбивати?
Адже йдеться не просто про вбивство озброєного противника в бою. Загинула жінка, яка тікала.
І тут починається найцікавіше.
У Шаоліні шанували божество-захисника Цзіньналуо, або Кіннару. За монастирським переказом, коли вороги напали на обитель, воно постало перед ними з величезною палицею та врятувало монастир силою.
Цзіньналуо став покровителем шаоліньських майстрів бойових мистецтв. Його образ допомагав пояснити, чому навіть буддійський монах іноді може взяти до рук зброю: не заради помсти чи здобичі, а заради захисту інших.
Але в буддизмі існувало й значно глибше пояснення.
У священних текстах Махаяни можна знайти надзвичайно суперечливу ідею: іноді вбивство однієї людини може бути вчинком співчуття, якщо воно рятує багатьох інших.
В одній із таких сутр — «Упая-каушалья-сутрі» — розповідається про капітана корабля, який дізнався, що один із пасажирів збирається вбити п'ятсот купців і заволодіти їхніми багатствами.
Що робити?
Дозволити злочинцеві здійснити задумане? Попередити купців, щоб вони самі вбили розбійника?
Капітан обрав третій шлях. Він убив злочинця власноруч.
Але, згідно із сутрою, зробив це не з ненависті. Він прагнув урятувати п'ятсот невинних людей. І навіть самого розбійника — від страшної карми, яку той накликав би на себе масовим убивством.
Капітан був готовий прийняти кармічні наслідки свого вчинку.
Ось вам і буддійський парадокс: людина вбиває не тому, що ненавидить, а тому, що співчуває.
У буддизмі Махаяни подібні міркування пов'язані з поняттям упая — майстерних засобів, які застосовують заради порятунку інших.
Але це зовсім не означало, що будь-який монах міг розтрощити комусь голову палицею, оголосити це милосердям і спокійно повернутися до медитації.
За класичними правилами буддійського чернецтва навмисне вбивство людини належало до найтяжчих порушень і передбачало виключення з чернечої громади.
І що ж сталося із шаоліньськими воїнами, які повернулися з війни, забравши понад сотню людських життів?
Може, їх вигнали з монастиря? Змусили роками замолювати гріхи?
Аж ніяк!
Монахи продовжували воювати на боці імперії Мін. Щоправда, не всі їхні походи завершувалися перемогами.
У 1555 році через невдале командування армійського воєначальника монастирське військо зазнало поразки. Четверо ченців загинули. Їх поховали під пам'ятною ступою, відомою як «Пагода чотирьох праведних монахів».
А сам Шаолінь не лише зберіг своє становище, а й користувався державним заступництвом.
За військові заслуги ченців ушановували як захисників імперії. У 1581 та 1595 роках місцева влада надала монастирським землям звільнення від податків. Причому в офіційних документах прямо зазначалося, що монахи заслужили ці привілеї участю у військових кампаніях.
І це не просто перекази про легендарних майстрів кунг-фу. Відповідні документи були викарбувані на кам'яних стелах.
Наприкінці XVI століття один із високопоставлених китайських чиновників навіть присвятив шаоліньським воїнам вірш, у якому стверджував, що захист держави не суперечить буддійському вченню, а військові подвиги можуть бути способом служіння йому.
Ось вам і відповідь на запитання, чи обов'язково віра забороняє захищати країну зі зброєю в руках.
Для цих буддійських монахів захист держави став не зреченням віри, а виконанням обов'язку.
Але тепер повернімося до монаха, який залізною палицею забив жінку, що намагалася втекти.
Кого він урятував своїм учинком?
Від якого більшого зла захистив людей?
І чи можна назвати співчуттям убивство беззбройної людини?
Отже, шаоліньські воїни опинилися перед тим самим питанням, яке й сьогодні постає перед віруючими: чи можна порушити заповідь заради захисту людей?
І чи перестає насильство бути гріхом, якщо людина переконана, що чинить його заради добра?
МОЛИТВА НЕ ВРЯТУВАЛА
8 червня 2014 року. Слов'янськ. Свято П'ятидесятниці.
У церкві «Преображення Господнє» закінчувалося богослужіння. Люди молилися, співали, слухали проповідь. Місто вже перебувало під контролем озброєних формувань Ігоря Гіркіна, але парафіяни продовжували приходити до свого храму.
Того дня до церкви увійшли озброєні люди.
Вони забрали чотирьох чоловіків: дияконів Альберта Павенка та Віктора Бражевського, а також двох синів пастора Олександра Павенка — Рувима й Данила.
Їх звинуватили у співпраці з українськими військовими.
Жодного суду не було.
Чоловіків вивезли, а згодом убили. Їхні родини ще довго не знали, що сталося з близькими.
Лише після звільнення Слов'янська українськими військами в липні 2014 року тіла чотирьох протестантів знайшли у спільній могилі біля дитячої лікарні.
За повідомленнями про розслідування, на тілах були сліди катувань.
Злочинці також заволоділи автомобілями загиблих. Один із них згодом знайшли спаленим. Але поширена версія про те, що тіла поклали в автомобіль і підірвали, не відповідає встановленим обставинам цього вбивства.
Четверо чоловіків прийшли до церкви молитися. Звідти їх забрали на смерть.
І ось тут історія робить страшний поворот.
Ми щойно розповідали про шаоліньських монахів, які брали до рук зброю, хоча їхня релігія забороняла вбивати.
А тепер перед нами інша історія. Люди не нападали на ворогів, не брали участі в бою. Вони прийшли на богослужіння.
Проте це не врятувало їх від насильства.
Звичайно, ми не можемо стверджувати, що всі четверо були переконаними противниками військової служби. Їхня належність до п'ятидесятницької церкви сама собою цього не доводить.
Але їхня загибель нагадує про річ, яку часто забувають у суперечках про пацифізм.
Те, що ти не бажаєш нікому зла, зовсім не означає, що ніхто не побажає зла тобі.
І коли озброєні люди приходять до твого міста, питання про насильство перестає бути лише богословською суперечкою.
Бо хтось має зупинити тих, хто прийшов убивати.
