Частина перша. Берсерк Буба і симулянт Одіссей
— Ваше прізвище? Звідки? Скільки вас? Троє? Четверо? Собака й кішка? Не милися, не їли? Зрозуміло. Будинок згорів. Вам у чотирнадцятий номер. Душ у коридорі. Продукти в холодильнику. Запитайте в сусідів, що можна брати. Наступний!
Андрій підводить очі на наступну родину.
У черзі людей п'ятнадцять. Із замученими дітьми та притихлими тваринами. Собаки на повідцях поглядають на котів у переносках і тільки втомлено зітхають. В однієї із собак перебинтована спина.
У шелтері (від англійського shelter — притулок) тьмяно горить лампа. Блекаут. 2022 рік.
Адміністратор — Андрій, чоловік років сорока п'яти. Повний. Неспортивний. Із втомленим обличчям. Тіні роблять його обличчя скорботним. До нього й вишикувалася черга переселенців. Їхні будинки захопили окупанти. Або зруйнували ракетами.
Це безкоштовний шелтер. Власник від початку повномасштабки зробив проживання в ньому для переселенців безкоштовним.
Там і працював Андрій. Теж переселенець. Уже й не знаю, хто він був за фахом. На вигляд — чиновник середньої руки. Із тих, у кого зади об стільці розплющені. А може, комп'ютерник?
Я робив репортаж про родини переселенців та їхні історії. Про тих, хто втік від окупації. І дізнався про його рідних. У нього була дружина й дві дівчинки. Одна маленька — років дев'яти. Друга — старша, років вісімнадцяти, але з особливими потребами. Вічно усміхалася, дико гикала й пускала слину. Ще вона любила з усіма обійматися. Як дитина.
Якось я знімав репортаж у шелтері, а Андрій підійшов до мене й промовив жалібним голосом:
— Дмитре, ви не можете мені допомогти? Прийшли вчора з ТЦК, забрали мене просто з готелю. І вже завтра збиратися в навчальний центр.
А він же чоловік зовсім «не військовий». Пухкенький, із залисинами. Голос тремтить, жалібний.
Я йому кажу:
— Так у тебе ж дві доньки?
А він мені:
— Так старша ж не моя. Це сестра дружини. А вони залишилися в окупації з матір'ю. А опіку ми так і не оформили.
Я йому кажу:
— Радий би, та не можу, не допоможу. До мене й музиканти, й лікарі звертаються, а що я можу зробити? Усіх забирають.
Він зітхнув і поплентався за стійку.
А потім його забрали.
Спершу бійці хотіли дати позивний «Пухляш». Потім передумали.
«Буба»!
Це тому, що єврей — Буба Касторський. А що? Сказав — одесит! Хоч сам з-під Херсона. А зараз в Одесі живе. Ну то одесит! Трохи пухкенький! Йому б канотьє, вусики — і вилитий Буба.
Але, попри всі хихоньки, з побратимами він швидко знайшов спільну мову. Не ледачим виявився й не плаксою.
Уся цивільна шкаралупа з нього злізла. От кажуть жалісливо бабусі: «Ви подивіться! Який із нього солдат?» Так і про Бубу говорили, а на тобі!
А далі його й «перемкнуло».
Вони тримали якусь посадку. Коли заходили, вона ще була жива, ще зеленим листям тріпотіла. А за тиждень… Порубані вогнем, попалені «Бабою-ягою» дерева. Павутиння оптоволокна й сморід мертвих. Але вона ще була зеленою.
Він виносив поранених побратимів. Потім повертався, а навколо дзижчало, ухкало. Смерть була всюди.
Він тягнув чергового пораненого, а потім глянув на берці — а вони всі в крові. Хлюпають.
Кров його побратимів.
І тут паніка як накотить. І він сам не зрозумів, як опинився в СЗЧ. Отямився вже на якійсь автобусній зупинці — далеко від «нуля».
Дивиться знову на берці, а кров уже чорна.
Кілька місяців переховувався. Пив горілку. Потайки приїхав до Одеси. До дружини.
Потім не витримав. І втік цього разу від родини у свою частину.
І знову — на передок, у знайому лісосмугу. А її вже немає. Випалена, зрита снарядами чорна пустка. Вони почали зариватися в землю серед вирваного коріння дерев.
Граната в окоп прилетіла, він її схопив, відкинув — тільки й устиг впасти долілиць.
Вибухнула зовсім поруч. Спину посікло уламками. Контузія.
У шпиталі, коли прийшов до тями, дізнався: з усього взводу він один залишився.
Після лікування знову повернувся до шелтеру.
Голова зовсім сива. Був «пухляш» — і сліду не лишилося. Як іржавий цвях. Колючий. Вилицями грає.
Першого ж дня він подався на Дерибасівську. А там — народ хмільний натовпами вештається. Російські пісні лунають. Сміх. Бійки.
Буба спалахнув:
— Ухилянти, мать вашу!
Його й послали. Добре, що хоч не побили.
У хостел прибіг — дружина Маша побачила, що він уже ніж на кухні бере. Ледве зупинила, за руки схопила, голос зірвався:
— Ти що робиш, гаде? А дітей сиротами залишити хочеш?!
А коли сказав, що знову піде ТУДИ, — і сварила, і кулаками безсило по плечах била. Стогнала:
— Один раз Бог урятував тебе. Навіщо спокушаєш Його?
Міг не йти. Його ТЦК не чіпали. Він відмічався.
А потім я дізнався, що Буба знову пішов на фронт. І зник безвісти. Три тижні — жодного зв'язку.
Командири кажуть, що їм довелося залишити позиції. І там, на покинутих рубежах, залишився Буба — ще з двома хлопцями.
Маша вірить, що він обов'язково повернеться.
Він ухилянт? СЗЧшник? Спочатку — так. Він герой? Мабуть.
Людські вчинки й рішення переплелися. Як вудка-донка в рюкзаку. Заплуталися. До них зі звичайним аршином не підійдеш.
Тому-то й ставлення до ухилянтів у мене нерівне. Сьогодні «мамина бубочка», а завтра, дивись, Рембо.
Та й закон не завжди безжальний. За СЗЧ за певних умов можуть звільнити від кримінальної відповідальності, дати можливість повернутися до строю. А за спробу відкосити від служби можуть відправити туди, звідки людина всіма силами намагалася викрутитися.
ТЦК лають люто. І часом є за що. Ще й як!
Але мене зацікавило інше. А як з ухилянтами обходилися раніше? Років сто, двісті, тисячу тому? Ловили? Саджали? Страчували? Чи давали можливість схаменутися?
І взагалі, хто першим додумався косити від армії?
Ми зараз зазирнемо в таку сиву давнину, що її історії здаються майже веселими пригодами. Хитрий цар удає божевільного. Суворі спартанці ображаються на свого воїна. Римлянин вигадує спосіб урятувати синів від армії. Читаєш — і мало не смієшся.
Але ні. За цими історіями — страх, каліцтва, ганьба й смерть. І люди, яким зовсім не було весело.
ТЦК кидає дитину в полі під плуг!
Напевно, зараз вийшли б новини з такими заголовками. А тоді…
Як і історія воєн, історія ухилянтів сягає кудись до неандертальців чи австралопітеків. Хтось махав кам'яною сокирою або булижником, а хтось тихенько займався збиральництвом.
Залишимо в спокої цю дику, скам'янілу давнину. Почнемо з людини, яку знає кожен школяр.
З Одіссея.
Того самого хитромудрого Одіссея, який десять років воював під Троєю, ще десять добирався додому й, урешті, став одним із найвидатніших героїв античної літератури.
А воювати він зовсім не збирався.
Ба більше, коли за ним прийшли, щоб забрати на війну, цар Ітаки вирішив удати божевільного.
У нього була молода дружина Пенелопа, маленький син Телемах і власне царство Ітака. І коли греки почали збиратися в похід на Трою, Одіссей вирішив «закосити». А точніше — прикинутися божевільним.
Запріг у плуг вола й осла та взявся орати землю. А замість зерна сіяв сіль.
Уявляєте картину? Цар Ітаки оре поле на двох геть різних тваринах і з серйозним виглядом займається сільськогосподарським шкідництвом.
Але серед прибулих виявився герой Паламед, який у божевілля Одіссея не повірив.
За однією з версій міфу, він поклав маленького Телемаха просто перед плугом. Одіссей зупинився, щоб не згубити власного сина.
Симуляція провалилася.
Довелося вирушати на війну. А додому Одіссей повернувся лише через двадцять років.
Спарта. Краще загинути, ніж уславитися боягузом!
Хто з нас не дивився фільм «300 спартанців»?
Пам'ятаєте, як перський імператор Ксеркс уявив себе богом і кинувся підкорювати весь світ? І були в нього сотні кораблів, незліченне військо, бойові слони й носороги. Та й сам він був більше схожий на Халка-трансгендера. Після себе військо персів залишало лише руїни.
Але ось на їхньому шляху невеличке поселення. Спарта. Жителі містечка славилися своїми воїнами. Жорсткий відбір починався відразу після народження кожного хлопчика. Слабких убивали, сильних змалку починали тренувати, створюючи машини для вбивства.
Звісно, на армію персів чекала своя Мала Токмачка.
Слава трьомстам спартанцям!
Щоправда, вижили там одиниці. Один із воїнів, Арістодем, пережив битву. Він страждав на хворобу очей. Леонід дозволив йому залишити стрій.
Повернувшись до Спарти, Арістодем виявив, що співгромадяни вважають його боягузом. Із ним відмовлялися розмовляти. Йому не давали вогню для домашнього вогнища. Його зневажали.
Через рік, у битві при Платеях, Арістодем бився з відчайдушною хоробрістю й загинув. Геродот пише, що спартанці визнавали його відвагу, але не віддали йому особливих почестей, оскільки вважали, що він шукав смерті, бажаючи позбутися ганьби.
Але Арістодем не був ухилянтом від призову. Він уже служив і отримав дозвіл залишити бій.
Персія. Від військової служби звільняємо. Посмертно.
А тепер повернімося до перського царя Ксеркса. Того самого громила з пірсингом.
Військо величезне. Бійців стільки, що за один присід з'їдають 200 корів і гай салату.
У місті Сарди Ксеркса приймає найбагатша людина на ім'я Піфій. Грошей у нього стільки, що він пропонує Ксерксу оплатити чималу частину воєнних витрат.
Цар розчулився. По плечу поплескав.
І тут Піфій припустився помилки. Вирішив, що з царем можна поговорити по-людськи.
У нього було п'ятеро синів. Усіх п'ятьох забирали в похід. А Піфій уже старий. Хто за ним догляне? Хто господарством займатиметься?
І він попросив Ксеркса:
— Володарю, відпусти хоча б старшого. Четверо нехай ідуть із тобою, а один залишиться зі мною.
Начебто прохання скромне. Не за всіх п'ятьох клопочеться. Одного просить.
Але Ксеркс оскаженів.
Мовляв, я сам іду на війну, мої брати й родичі йдуть, а ти, старий хричу, хочеш сина вдома залишити?
І наказав старшого сина Піфія розрубати навпіл.
Одну половину тіла поклали праворуч від дороги, другу — ліворуч. А між ними промарширувала перська армія.
Ось така вийшла відстрочка. Безстрокова.
Цю історію розповів Геродот у сьомій книзі своєї «Історії». Але зверніть увагу: хлопець же навіть не намагався ухилятися! За нього попросив батько. І поплатився за це прохання син.
Тож давньоперський спосіб розв'язання питання з мобілізацією, якщо вірити Геродоту, відзначався певною категоричністю.
Рим. Не хочеш до армії? Давай сюди великий палець!
Римська імперія. Часи імператора Августа.
Римські легіони завойовують нові землі, охороняють кордони й придушують повстання. Армії потрібні люди. Бажано здорові, міцні й такі, що вміють тримати зброю.
А ось один римський татусь вирішив, що його синам зовсім ні до чого бігати чужими країнами з мечами та списами.
Причому татусь був не бідняком. Належав до стану вершників — людей вельми заможних і шанованих.
І знайшов він спосіб позбавити від військової служби відразу двох синів.
Відрубав обом великі пальці на руках.
Без великого пальця меч тримати важко. Спис теж. Та й узагалі який із тебе легіонер?
Але Августу така родинна винахідливість не сподобалася.
Імператор наказав продати татуся разом з усім його майном на публічних торгах.
Про цю історію повідомляє римський історик Светоній у «Житті Августа».
Але пальцями справа не обмежувалася.
За серйозні порушення військової дисципліни в римській армії могли й стратити. Наприклад, за залишення поста або втечу з поля бою.
А ще існувала знаменита децимація.
Завинив цілий підрозділ — його ділили на десятки й жеребкуванням обирали одного з кожної десятки. Нещасних страчували. Решта дивилися й робили висновки.
Светоній повідомляє, що Август застосовував децимацію до підрозділів, які відступили в бою.
Ось такі були римські методи виховання військового духу.
Дикий народ. І закони дикі, незвичні навіть на слух.
Наступного разу перейдемо до тих, хто ухилявся від військової служби з релігійних переконань.
І сподіватимемося, що берсерк Буба живий.
