Останнім часом аеророзвідка пріоритетна ціль для росіян, тому, що пілоти наносять ворогу великі втрати. Але й самі аеророзвідникі постійно перебувають в небезпеці. Пілотна рота “Фаворит”, в якої я побувала в гостях, працює наразі на Запорізькому напрямку. До цього хлопці вже побували і на Донеччині і на Харківщині.

Обов’язково зіб’ю вертоліт

Ударному пілоту Данілу наразі 23 роки, в армію він пішов добровільно в 20 років.” В 20 пішов до армії, в 22 одружився, в 25 планую дітей. Треба жити”, – каже Даніл.  На рахунку в хлопця вже багато знищенних автівок, танків, мотолиг, укриттів і живої сили противника. Як каже хлопець: “кожного дня гине якийсь підар”.

Але найбільша мрія, а точніше ціль в Даніла знищити вертоліт. “Це не мрія, це реальність. Наші хлопці з СБУ збили гелікоптер. Наша ФПВ залетіла йому в хвості і він згорів. І я це обов’язково зроблю”, – каже військовий. Хлопець хвалиться своїм колективом, який злагоджено працює та завжди один одного підтримує. Я питаю, чи не шкодує він, що найкращі роки свого життя втрачає в окопах, під постійними обстрілами, в той час коли міг спокійно спати вдома та відпочивати.

“Мені нема про що шкодувати. Я кожного дня роблю щось, що наближає нашу перемогу. Шкодувати будуть ухилянти, які в цей час просто відсиділись. Що вони будуть казати своїм дітям? Хто вони ?  Ось недавно було свято Незалежності. А що вони зробили для цієї незалежності?”, – відповідає Даніл.

Спочатку ходили по 15, а тепер по одному бігають

Напарник Даніла Дмитро пішов в ВСУ теж добровольцем на початку 22 року.

“В мене товариш з Бучі, дядько з Сум. Вони мені коли розповідали, що коїть рсня, я зрозумів, що маю зробити все, щоб це зупинити”, – розповідає Дмитро. До війни чоловік працював транспортним директором і після перемоги планує повернутися до спеціальності. Сім’я чоловіка підтримує, але щоб зберегти їх спокій він трохи обманює, каже дітям, що працює в штабі.

На моє питання, чого більше за все не вистачає на фронті, сміється і каже, що унітазу.  А саме важке це звісно втрачати друзів. 

“Звісно найважче це втрачати людей. На війні все хорошо, тільки тебе та твоїх хлопців кожного дня можуть вбити. А ще я аллергик. Коли працюємо з бліндажу – то для мене смерть. Пил, щось квітне постійно. Я дихати не можу, не можу працювати. Іноді доводиться навіть змінювати локації”, – розповідає Дмитро.

До того як стати пілотом, чоловік встиг побувати штурмовиком. 

“Я пам’ятаю, як в 22 му році наді мною завис дрон. Я висадив в нього три обойми, але не знищив. Він просто не влучив. Було дуже страшно. Я гадав, що вже все. А тепер ми їх так. На деяких напрямках противник спочатку ходив по 15 чоловік, після наших дронів по 5, потім по 3. А потім по одному бігали. Ударні дрони дуже сильна демотивація противника, головне, щоб їх вистачало”, – розповідає Дмитро. 

Страх, як вогник, треба щоб він підігрівав, а не обпік

Третій в екіпажі Сергій вступив до лав ЗСУ теж добровільно, але трохи пізніше інших хлопців. В Сергія була відстрочка через отриманні під час теракту травми. Народився та виріс військовий в Сєвєродонецьку, але завжди був патріотично налаштований. В 15 році на марші в Харкові, його та інших хлопців сепаратисти підірвали гранатою. Двоє загинуло, Сергій отримав травму. 

Чоловік єдиний утримувач сім’ї. Батьки пенсіонери, а дівчина дуже хвора. Але це не змінило його рішення йти до армії.

Як каже Сергій кохана дуже важко переживала спочатку його рішення.

“Я з нею розмовляв, пояснював, що це просто такий етап, який треба нам разом пережити. Наразі вона мене цілком підтримує”, – каже Сергій.

Командир роти Тарас пішов на війну теж добровільно і теж в 22 році. Чоловік в минулому чемпіон по боротьбі в Україні, майстер спорту. Вдома Тараса чекають двоє дітей та дружина.

“Важко довго без ротацій. Коли постійно на нулі немає часу навіть на  ремонт автівки, пошук  деталей. Важко після відпустки попрощатись з родиною. Діти плачуть, не розуміють чому батько йде”, – розповідає Тарас. 

На моє питання чи не страшно, відповідає, що страшно всім.

“Страх як вогник, треба, щоб він підігрівав, а не обпік”, – каже чоловік.

З хлопцями провела я весь день. Не дивлячись на обставини, чоловіки багато жартують та сміються. Згадують, як важко взимку, коли замерзають пальці і ти навіть не можеш керувати дроном. 

Згадують, як гріли руки та ноги над окопними свічками і просто не могли їх потім відмити. Як гріли планшет, щоб він працював. 

Як раділи кожному знищеному окупанту. 

Кажуть що таке життя важкувато, але значно краще, ніж в ухилянтів.

“Я б таке життя не хотів, прятатись, бояться вийти на вулицю”, – каже Дмитро. 

“А я коли чую вертушки, в мене в душі все перевертається. Я все таки її знищу”,- каже Даніл. 

І я впевнена, що знищить.