В тилу часто можно почути: “Нехай діти депутатів воюють, а потім ми”. На фронті такого немає. В деяких бригадах воюють батьки поряд с синами. В деяких батьки за синів. Перебуваючи на Запорізькому фронті, я познайомилась з підрозділом мінометників, де в розрахунку воюють дідусі. Всім чоловікам тут за 50 років, але вони не змогли всидіти вдома.

Виїхала на позицію до мінометників я разом з командиром мінометного взводу Михайлом та його водієм Степаном. Виїжджати довелось о третій ранку. Як пояснив командир, всі передислокації проводиться тільки в такий час. “Тут постійно дрони літають, тому ми переміщаємося рано вранці, коли противник перелаштовує нічні дрони на денні. Вдень може одна машина і проскоче, але нас все одно побачать і ми спалимо нашу локацію”, — пояснює Михаїл. Їдемо ми без світла та в тиші, лише іноді мої компаньйони перекидаються парою слів про противника.

На місті нас зустрічає окоп в лісополосі, це вже нуль, далі поле, а за ним — противник. З окопу виходять чоловіки, забирають привезені нами снаряди. Знайомлюсь. Чоловіка звати Павло, йому вже майже 60 років, воює з 22-го.
Питаю чому.
“Дітей побило сильно. Каліки. Я не міг не піти”, — відповідає чоловік.

Командир Михайло роздає вказівки. Треба сховати доріжки.
“Міномет ви добре сховали, але бачите тут сліди до нього є. А вони з дронів все бачать. Заховайте вітками”, — командує Михайло.
Придивляється до ступеньок в окоп, приказує їх укріпити.
“Дощі скоро підуть, чого ви чекаєте?” — говорить командир.

Знайомлюсь з іншим чоловіком, його звати Степан. Степану теж за 50 і воює він з 2022-го року, хоча має четверо дітей і міг би взагалі не мобілізуватись.
Питаю, чому пішов на війну, хоча міг взагалі не йти.
“Та ні. Не вийшло би залишитись в стороні. Я б себе чоловіком перестав відчувати. Я маю захистити свою родину, своїх дітей”, — каже Степан.
Від життя в окопі чоловік дуже кашляє. Каже: “Вибачте, ранкові процедури. Всі хворіють”.
Питаю, чого хотілось б найбільше на передовій.
“Тиши хочеться. Життя проходить в окопах та посадках. Додому хочу, та на море”, — відповідає Степан.

На позиції ми довго перебувати не можемо, командир нервує, що привлекаємо натовпом увагу ворога, та приказує збиратись.
Обратно їдемо в тиші. Михайло тримає РЕБ, щоб нас не засікли дрони. Каже, що дуже хвилюється за мене, що дівчині не місце на війні.

Під’їжджаючи до села, бачимо якусь бабцю. Вона привітно маше нашому водію, той маше у відповідь. Михайло жартує: “Подруга твоя? Та не соромся. Все, що було на війні, залишається на війні”.

Хлопці привезли мене до мого тимчасового будинку. Прощаємося. Кажу, що ще побачимося.
“Та краще вже в Одесі, а не тут. Тобі тут не місце”, — відповідає командир.